Воскресенье, 19.11.2017, 05:52
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Військово-політичне становище України (1918-1920 рр.)


12.2. Військово-політичне становище України (1918-1920 рр.)

Повернення Центральної Ради в супроводі німецьких військ викли­кало в населення переважно вороже або байдуже ставлення до неї. Центральна Рада не мала реальної сили. Австро-німецькі окупанти відновлювали в Україні буржуазно-поміщицький лад. Вони переко­налися, що для забезпечення визначених поставок продовольства Центральна Рада не мала реальних можливостей. До того ж утворе­на з козаків 1-го Українського корпусу та Вільного козацтва Україн­ська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Цент­ральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, мала вплив Українська демократично-хліборобська партія (заснована на Полтавщині у травні 1917 р.). У рішеннях з'їзду, що відбувся в березні 1918 р. у Лубнах, проголошувалися вимоги ви­знати принцип приватної власності як основу народного господар­ства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані засоби виробництва. Серед "хліборобів" поширювалися настрої за­мінити владу Центральної Ради диктатурою сильної особи, обраної з-поміж військових. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою вла­ди було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьма­на — почесний отаман Вільного козацтва України генерал П. Скоро­падський. Країна була напередодні перевороту.

Свою частку в підготовку перевороту внесло німецьке команду­вання: був оприлюднений наказ командуючого збройними силами Німеччини генерала Е. Людендорфа про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів; було заарештовано двох мініст­рів Центральної Ради. Останнє засідання Центральної Ради відбуло­ся 29 квітня. На ньому без обговорення було затверджено розроб­лену підготовчою комісією Конституцію УНР, і 29 квітня 1918 р. М. Грушевський був проголошений Президентом УНР. Однак у Кон­ституції УНР посади президента не передбачалося. Така суперечність, проте, вже не мала жодного значення. Цього ж дня в Києві відбувся Хліборобський конгрес, де були присутні 8 тис. делегатів. На ньому владу було передано гетьману П. Скоропадському (1873-1945). У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні уста­нови. Переворот відбувся малою кров'ю: загинули три офіцери-геть-манці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився. Центральна Рада була розпущена, М. Грушевський оселився на віллі "Виноградний сад" поблизу Києва як приватна особа. На цьому завершився період існу­вання Центральної Ради — із 7 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., тобто впродовж 13 з половиною місяців Центральна Рада пережила разом з усією Україною величезну еволюцію — від підданства — че­рез автономію — до незалежної Української держави. Вона добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову.

Нове державне утворення — Гетьманат "Українська Держава" — грунтувалося на поєднанні монархічних, республіканських і дикта­торських засад. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалась у гетьмана, він залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський по­міщик Ф. Лизогуб, міністерство закордонних справ очолив Д. Доро­шенко.

У галузі зовнішньої політики влада спрямувала свої зусилля на міжнародне визнання України, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12 країнами. У травні 1918 р. під час пере­бування в Києві російської делегації на чолі з X. Раковським був під­писаний мирний договір і з Росією.

Характерними ознаками внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєт­ків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян — козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соці­альною опорою режиму гетьмана. Фактично влада в Україні була в руках німців, що й відвернуло від уряду П. Скоропадського біль­шість партій, які підтримували Центральну Раду. Усе це позначилось на розвитку політичних подій. Характерною їхньою ознакою було подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків, які поверталися. Селяни не бажали повертати конфісковані у поміщиків майно і землю. Почали­ся підпали маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків, а це, у свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни формували партизанські загони, які стали складо­вою руху опору окупантам. Цей рух намагалися використати у своїх інтересах есери і більшовики.

Найбільших масштабів селянська війна, яка поступово перероста­ла у громадянську, набула на Київщині, де повсталих очолив укра­їнський лівий есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропивницький та на Катеринославщині в районі Гуляй-Поля. Тут Н. Махно, який співчував анархістським ідеям, розгорнув по­встанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а згодом — і радянській владі. Виступи селян були придушені німцями, а повстан­ці змушені були відступити до нейтральної зони, де їх використали представники закордонного бюро ЦК КП(б)У при формуванні двох повстанських дивізій.

Проте за період перебування уряду Скоропадського при владі, тобто за сім з половиною місяців, відбулися й корінні позитивні змі­ни. Так, у галузі фінансів встановлено українську грошову систему, засновано банки. Важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Починав активно діяти новий державний апарат. Робилися спроби створити 300-тисячну національну армію. Навесні 1918 р. українсь­ка армія нараховувала 15 тис. вояків, мала близько 6 тис. гармат і 250 кулеметів. Було розпочато поновлення козацтва та формування Чорноморського флоту.

Позитивні зміни відбулися на культурно-просвітницькій ниві. Було засновано 150 нових українських гімназій, два університети, на­ціональний архів, бібліотеку, яка мала понад 1 млн книг. Та особ­ливо важливо, що 27 листопада 1918 р. було створено Українську академію наук у складі 12 академіків (Д. Багалій, В. Вернадський,

A.   Кримський, О. Левицький та ін.). Відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Український національ­ний театр під керівництвом П. Саксаганського, "Молодий театр" Л. Курбаса. Засновано Національну оперу, Українську державну ка­пелу, Державний симфонічний оркестр.

Здійснено українізацію шкіл усіх ступенів починаючи з народних і завершуючи двома університетами. Було засновано кілька великих видавництв.Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Ук­раїнської Православної Церкви.

Усе це вагомі сторінки в історії України тих років, у становленні державності українського народу. Однак тяжке становище трудя­щих, їхня боротьба, незавершеність реформ, залежність від окупацій­ної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні, революції в Німеччині та Австро-Угорщині стали причинами падіння гетьмансь­кої влади.

Влітку 1918 р. боротьба народних мас України проти німецько-австрійських окупантів та гетьманщини набрала масового харак­теру. Відбулись 17 страйків металістів, Всеукраїнський страйк заліз­ничників, збройні повстання селян Звенигородки, Таращі, Ніжина. В Україні був створений Всеукраїнський центральний військово-ре­волюційний комітет на чолі з більшовиками. Почалося формування українських дивізій і загонів, активну участь у створенні яких брали

B.   Боженко, А. Бубнов, П. Кирпонос, Ю. Коцюбинський, В. Прима­ков, М. Щорс. В опозицію до уряду стала українська національна демократія (В. Винниченко, С. Петлюра), а також отамани загонів Січових стрільців (близько 3,5 тис. осіб) Є. Коновалець і А. Мельник.

Влітку 1918 р. позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це призвело до перегрупування політичних сил. Основна частина украї­нських есерів та більшовиків не припиняли безкомпромісної пар­тизанської боротьби з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в по­літичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, куль­турних, економічних і професійних організацій взяли на себе укра­їнські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-державного союзу як опозиційного до гетьмана блоку (створений у травні 1918 р. у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами) й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок дістав іншу назву — Український національний союз. Він проголосив, що має на меті встановлення в Україні закон­ної влади, відповідальної перед парламентом.

Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно вступив у контакт з X. Раковським та Д. Мануїльським. Останні від імені Рад-наркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той органі­зує повстання проти гетьмана.

У цих умовах П. Скоропадський зробив спробу зблизитися з Ук­раїнським національним союзом, почалися переговори. У результаті було сформовано новий склад уряду на чолі з Ф. Лизогубом, члена­ми якого були також кандидати від Національного союзу. Цим ком­промісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму.

П. Скоропадський змушений був розпустити Кабінет і 14 листопа­да задекларував федеративний союз з Росією. Ішлося про білогвар­дійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман роз­раховував здобути прихильність антантівських дипломатів.

Але гетьманат доживав останні дні. У ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, який відхи­лив ідею негайного відновлення Центральної Ради і створив п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки — Ди­ректорію. Головою її став соціал-демократ В. Винниченко. Від Сі­чових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який став головним отаманом військ УНР. Обрали його заочно. Директорія створювалася з конкретною метою — для лік­відації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР. Директорія оголосила себе "тимчасовою верховною владою революційного часу" і зобов'я­залася через деякий час передати владу трудовому селянству, робіт­ничому класу та трудовій інтелігенції. Представницьким органам усіх верств населення повинен стати Трудовий Конгрес, який згодом буде замінений Установчими Зборами.

Звільнений з тюрми С. Петлюра (за наказом П. Скоропадського він був ув'язнений влітку 1918 р.) негайно вирушив до Білої Церкви, де перебували Січові стрільці. Військові сили Директорії швидко зро­стали. З блискавичною швидкістю було встановлено контроль над територією України. Проте ситуація ставала драматичною. Одесу захопила Антанта, загрожуючи з півдня, на заході активізувалися поляки, на сході — гетьманці та німці, на півночі — більшовики, а на південному сході — добровольча армія генерала А. Денікіна.

У Києві 14 грудня 1918 р. підняли повстання бойові дружини, пе­реважно більшовиків. У руках повстанців опинилися завод "Ар­сенал", військові міністерства та інші установи. Гетьман П. Скоро­падський зрікся влади. До міста ввійшли загони Січових стрільців. Кілька днів колишній гетьман переховувався в місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера, забинтований, він виїхав у санітарному потязі до Берліна у вигнання.

Директорія, яка після створення з 14 листопада 1918 р. перебувала в Білій Церкві, 19 грудня приїхала до Києва. Прийшовши до влади, вона обіцяла знищити поміщицьке землеволодіння, встановити "тру­дову владу", провести вибори до Трудового Конгресу, якому й нале­жатиме влада. Уряд очолив український соціал-демократ В. Чехівсь-кий. У січні 1919 р. було проведено вибори до Трудового Конгресу. У його складі налічувалося 335 депутатів, у тому числі 48 від Галиць­кої Народної Ради. Проте серед Директорії не було згоди щодо на­прямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою й їхніми прихильниками. Вплив останнього невпинно посилювався, проте не скрізь. Умовним він був у військових структурах, що називались напівпартизанськими за­гонами.

Незважаючи на договір про спільну боротьбу проти німецько-ав­стрійських окупантів, укладений між В. Винниченком і Д. Мануїльсь-ким, а також обіцянку X. Раковського і Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовики почали видавати відозви про контрреволюційність Дирек­торії і необхідність боротьби з нею.

Німеччина 11 листопада 1918 р. підписала акт про перемир'я, який означав її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії з'явилася мож­ливість анулювати Брестський мирний договір. 13 листопада 1918 р. ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає договір недійсним.

Раднарком дав директиву Реввійськраді республіки підготуватися до захоплення України. Підготовка до вторгнення дедалі розгорта­лася. На установчому з'їзді КП(б)У, що відбувся в Москві в липні 1918 р., було взято курс на збройне "відновлення революційного воз­з'єднання з Росією". 17 листопада 1918 р. було утворено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду. До неї ввійшли Й. Сталін, Г. П'ятаков, В. Затонський і В. Антонов-Овсієн-ко. За вказівкою ЦК КП(б)У 28 листопада 1918 р. у Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Розміщу­вався він у Суджі. Цей уряд був прикриттям агресії російських військ в Україну. Головою уряду був Г. П'ятаков, його заступником — X. Раковський. Один з перших декретів українського уряду присвя­чувався створенню української радянської армії. Тим часом війська під керівництвом В. Антонова-Овсієнка вже почали вторгнення в Ук­раїну.

У грудні повстанські дивізії почали просуватися на південний за­хід. Перед ними стояло завдання захопити Харків, а також Чернігів і Київ. До Харкова 3 січня 1919 р. вступили частини регулярної армії, а з ними — Тимчасовий радянський уряд України. Тимчасовий уряд 6 січня 1919 р. відмовився від визначеної Центральною Радою назви держави — Українська Народна Республіка. Встановлювалась інша офіційна назва — Українська Соціалістична Радянська Республіка(УСРР).

Лише за один місяць на користь радянських військ кардинально змінилася стратегічна обстановка в північних районах України. При­чина полягала не стільки в силі регулярних частин Червоної Армії, скільки в розкладі військ Директорії, які вже були неспроможні про­тистояти натиску.

За цих умов уряд Директорії шукав порозуміння з радянською Ро­сією і з цією метою в середині січня в Москві перебувала дипло­матична місія УНР. Вона заявила, що Директорія погоджується на радянські форми влади за умови пропорційного представництва робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення еконо­мічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України за активної оборони проти армій А. Денікіна, Антанти і Поль­щі. Натомість РСФРР повинна була припинити наступ своїх військ в Україні й визнати незалежність УНР. Однак виявилось, що цей захід ні на день не призупинив вторгнення в Україну, і 16 січня 1919 р. Дирек­торія офіційно оголосила війну РСФРР.

Революційна ситуація в радянській Росії і в Україні підняла на боротьбу трудящих західноукраїнських земель, які перебували під гнітом Австро-Угорської монархії. У Львові 18 жовтня 1918 р. відбу­лися загальні збори українських громадсько-політичних діячів Гали­чини і Буковини. На зборах було обрано Національну Раду — най­вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Букови­ни, а також Закарпаття.

Тим часом польські політичні організації готувалися встановити свою владу в усій Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі вла­ди українцям і в ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім усю те­риторію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного сек­ретаріату (уряду) — лідер національно-демократичної партії К. Ле-вицький.

Національна Рада гарантувала правомочність законодавства Ав­стро-Угорщини і розпочала формування жандармерії та збройних сил — Української Галицької Армії (УГА). Вона виступила проти пе­редачі землі селянам. Це послабило підтримку населенням проголо­шеної держави в умовах агресії, що почалася з боку Польщі.Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада 1918 р. зайня­ли Львів; уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя.

Після кровопролитних боїв на польсько-українському фронті польські війська прорвали фронт і українські війська почали відхо­дити до трикутника річок Збруч і Дністер.

Головною метою УНР (як відомо цю назву держави залишила Ди­ректорія) було досягнення державного об'єднання всіх українських земель. Таку саму позицію обстоювала ЗУНР. У Станіславі (там пе­ребував уряд ЗУНР після Тернополя) 3 січня 1919 р. Національна Ра­да проголосила акт злуки (державного об'єднання) ЗУНР і УНР. На Софійській площі в Києві 22 січня 1919 р. прилюдно і у присутності представників інших країн В. Винниченко проголосив Декларацію про об'єднання УНР і ЗУНР, що "однині воєдино зливаються сто­літтями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна".

Західноукраїнську Народну Республіку було перейменовано на За­хідну область Української Народної Республіки, єдиним гербом став тризуб замість ухваленого раніше для ЗУНР золотого лева на бла­китному полі. Акт 22 січня 1919 р. став виразом єдності українських земель у міжнародно-правовому та морально-політичному плані.

На першому засіданні Трудового Конгресу, що почав роботу 23 січ­ня 1919 р., було підтверджено акт об'єднання двох частин України в соборну державу, що відбулося напередодні на Софійській площі в Києві. Директорії до наступної сесії Конгресу передавалась законо­давча, а Раді Міністрів — виконавча влада у країні.

Спроба возз'єднання українських держав була приречена залиши­тися декларацією. Польські війська методично відтісняли адмініст­рацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі проблематичнішим. Через два тижні після це­ремонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ, бо по­чалася друга війна Радянської Росії проти УНР.

Після оголошення Директорією війни з РСФРР 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія відступила до Він­ниці. У середині лютого 1919 р. усе Лівобережжя було в руках Черво­ної Армії, а на Правобережжі розгорнувся повстанський рух. Уряд УСРР — Раднарком — цілком залежав від Раднаркому Росії. Остан­ній 26 січня 1919 р. оголосив об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Негайно запроваджувалися всі перетворен­ня, що здійснилися в Росії, зокрема почала втілюватися політика "воєнного комунізму" — суворої централізації політичного й еконо­мічного життя країни. На Україну було поширено дію російських де­кретів. На ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад 10 березня 1919 р. було про­голошено першу Конституцію УСРР, згідно з якою влада закріплю­валася за робітничим класом, найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з'їзду Рад, а в період між з'їздами — Всеукраїнсько­му Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК). Членами ВУЦВК з'їзд обрав 89 більшовиків і 10 боротьбистів (так іменували себе ук­раїнські ліві есери за назвою свого центрального органу — газети "Боротьба").Головою ВУЦВК став Г. Петровський, уряд очолив X. Раков-ський.

Згодом на значній території України встановилася радянська вла­да. Проте в 1919 р. вона проіснувала недовго — близько 7 місяців. Насильницька продовольча політика — застосування продрозклад-ки і нав'язування колективних господарств — викликала гостре не­задоволення селянства. У квітні 1919 р. в Україні відбулося 98 анти-радянських виступів, а в червні-липні — вже 328. Установки на со­ціалістичні перетворення озлобили селян, полегшили захоплення України денікінцями. Влітку 1919 р. Україна була захоплена армією генерала А. Денікіна, яку всебічно підтримували країни Антанти.В. Винниченко в середині лютого 1919 р. подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра продовжував боротися з більшовиками.

Після того як Червона Армія захопила Вінницю, уряд УНР і його війська розмістились у Рівному та Кам'янці-Подільському. На цей час головний отаман став Головою Директорії, військова і політична влада опинилася в його руках. Невдовзі війська С. Петлюри змушені були залишити Рівне, і з 20 червня столицею УНР став Кам'янець-Подільський. Кількамісячне перебування в Кам'янці стало періодом пошуку шляхів подальшого розвитку боротьби. Фактичною силою, яка підтримувала отаманську владу, стала УГА, збройні сили ЗУНР.За рішенням уряду ЗУНР 16-18 липня 1919 р. війська УГА перей­шли ріку Збруч і вступили на Наддніпрянщину. Польща окупувала Східну Галичину.

Після відступу військ УГА та уряду ЗУНР за Збруч збройні сили ЗУНР об'єдналися з військами УНР С. Петлюри, який зі своїм шта­бом та урядом перебував у Кам'янці. Спільними силами після трива­лих боїв 30 серпня 1919 р. було взято Київ. Водночас до Києва з пів­денного сходу вступили війська Добровольчої армії на чолі з гене­ралом А. Денікіним. Денікінці зажадали від петлюрівців залишити Київ, що й було виконано. Ефективність боротьби з денікінськими військами знижувалася через відсутність єдності керівників Дирек­торії (С. Петлюри) і ЗУНР (Є. Петрушевича) щодо ставлення до де-нікінців. Уряд Є. Петрушевича 16 листопада перебрався до Відня. Командування галицької армії ЗУНР підписало з денікінцями угоду, за якою галицька армія переходила в повне розпорядження А. Дені-кіна, що, безумовно, посилило позиції білогвардійців.В Україні 3 серпня 1919 р. встановився режим військової білогвар­дійської диктатури. У планах А. Денікіна про відновлення єдиної і "неділимої" Росії не було місця для самостійної України.

В Україні відновлювалися поміщицькі маєтки. Селян зобов'язува­ли передавати поміщикам третину врожаю, зібраного на поміщиць­ких землях. Крім того, було здійснено збирання зерна для потреб білої армії по 10 пудів з десятини. Поновились і права власності на заводи, фабрики, шахти та інші підприємства. Були зневажені соці­ально-політичні права трудящих. Така антинародна політика білого режиму викликала жорстокий опір. У тилу денікінських військ вини­кали численні повстанські загони, які завдавали по білих помітних ударів. Особливо великими були загони під проводом Н. Махна, кількість бійців у яких доходила до 60 тис. Вони боролися проти де-нікінців під загальним керівництвом Реввійськради.

продовження

 

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА