Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924—1938 pp

13.2. Соціально-економічні та політичні перетворення в 1924—1938 pp.

Після повалення самодержавства національно-визвольний рух українського народу був спрямований на відбудову суверенної дер­жави. З утворенням УСРР було проголошено курс на національне відродження, розвиток культури, посилення національної свідомості народу.

Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення СРСР супро­воджувалися діями більшовиків і в національній політиці. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику "корінізації", яка пе­редбачала залучення представників корінних національностей до партійного апарату і державних органів, застосування національних мов у партійній, господарській діяльності, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики ввійшов в історію під наз­вою українізації.

Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння роз­витку культур і мов національностей. Проте насправді у керівництва партії було інше завдання — розширити соціальну базу більшовиків за рахунок місцевого, корінного населення і тим самим укоренитися в національних республіках. Так, національний склад державного апарату в УСРР був переважно неукраїнським. У 1923 р. частка ук­раїнців у ньому дещо перевищувала 30 %. Наприкінці 1920 р. в Ук­раїні налічувалося понад 30 тис. членів партії, у тому числі близько 60 % росіян, 20 % українців, 11 % євреїв і 2 % поляків. У 1927 р. част­ка українців серед членів і кандидатів у КП(б)У досягла 52 %. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секре­тарями ЦК КП(б)У з волі українського партійного керівництва ста­вали лише неукраїнці — німець E. Квірінг (1923-1925 рр.), єврей Л. Каганович (1925-1928 рр.), поляк С. Косіор (1928-1938 рр.). Як ге­неральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя політику українізації. Він навіть вивчав ук­раїнську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату за 1923-1927 рр. збільшилась з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більш як половина технікумів. Книжки, журнали і газети видавалися переважно українською мовою. Політика корінізації здійснювалась і в районах України, компактно населених національними меншина­ми, де працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською та іншими мовами навчання.У жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Ук­раїнську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив ми­трополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Релігійна служба відправлялася українською мовою.

З посиленням українізації дедалі більшого впливу в суспільному житті набувала націонал-комуністична течія. Представники її щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представ­никами націонал-комунізму в Україні були відомий український письменник, політичний діяч, член більшовицької партії з 1919 р. М. Хвильовий, а також О. Шумський, який в 1924-1926 рр. був нар­комом освіти і відповідав за здійснення українізації. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні. Висунуте ним гасло "Геть від Москви!" орієн­тувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу і подолання провінціалізму української культури. Позицію М. Хвильового активно підтримав О. Шумський, який наполягав на необхідності відкликання з України Л. Кагановича. Останній про­явив схильність до адміністрування, бюрократизму і штучно гальму­вав процес українізації. У відповідь генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович організував кампанію критики наркома освіти. У 1927 р. лютнево-березневий об'єднаний пленум ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У розцінив погляди О. Шумського як "націоналістичний ухил", його було знято з посади наркома і направлено в розпорядження ЦК ВКП(б) за межі України.

Поява націонал-комуністичних тенденцій була своєрідним відо­браженням плюралізму в економічному житті, певним послабленням тоталітарного контролю партії, що дало можливість для короткочас­ного існування різних ідеологічних течій. Однак цей прояв "лібера­лізму" був дуже швидко ліквідований партією водночас з новою еко­номічною політикою.Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дала змогу більшовицькій партії у грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) про­голосити курс на індустріалізацію. Цей курс передбачав перетворен­ня СРСР з аграрної країни на високорозвинену промислову державу. Справжньою стратегічною метою більшовицької партії було здійс­нення нової спроби реалізації комуністичної доктрини, згідно з якою велика індустрія мала стати "рушієм соціалістичного будівництва".

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п'я­тирічного плану на 1928/29-1932/33 рр., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 %. Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити за рахунок селянства. Шляхом використання політики "ножиць цін", тобто встановлення завищених цін на промислові товари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську продукцію.

Селян, однак, не влаштовували високі ціни на продукцію держав­ної промисловості, і вони різко зменшили обсяг закупівель. Вони були невдоволені й державними заниженими цінами на хліб. Узимку 1927-1928 рр. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробни­ки хліба не погоджувалися везти його на ринок. Запровадження тис­ку на селян аж до кримінального переслідування на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу. Однак узимку 1928-1929 рр. хлібозаго­тівельна криза повторилася. Цього разу вона загострилася через за­гибель частини озимини в Україні. И. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою прод-розкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркуленням) найзаможніших селянських господарств і приму­совим об'єднанням майже всіх інших категорій селянства в колек­тивні господарства, утворювані з метою зручнішого здійснення прод-розкладкиУ першій п'ятирічці утверджувався господарський механізм, пов­ністю відірваний від ринкової економіки. Він характеризувався ви­соким ступенем централізації управління народним господарством, застосуванням адміністративно-командних методів управління.

Майже вся економіка України контролювалася центральними ор­ганами влади. Створювалася командна економіка з найвищим ступе­нем централізації управління. Здійснюючи "генеральну лінію на со­ціалістичну індустріалізацію", радянська влада опиралася на силові структури — армію, міліцію та внутрішні війська, чекістів. Опір цій "генеральній лінії" сталінські ідеологи розцінювали як небезпечний опортунізм. Почалися широкомасштабні репресії. У 1928 р. було організовано так звану шахтинську справу. Над "шахтинцями" — в основному спеціалістами з м. Шахти — було проведено показовий судовий процес. В Україні широкі репресії проти господарників і спе­ціалістів відбувалися під безпосереднім керівництвом голови Дер­жавного політичного управління (ДПУ) УСРР В. Балицького. У січ­ні 1933 р. И. Сталін оголосив про дострокове виконання першої п'я­тирічки — за 4 роки і 3 місяці (тобто до кінця 1932 р.).Першим роком другої п'ятирічки (1933-1937 рр.) почали вважати 1932 р. Однак коли порівняли натуральні показники першої п'яти­річки з обсягами виробництва 1932 р., виявилось, що план не було виконано.

У 1932-1933 рр. в економіці країни склалося неймовірно тяжке ста­новище. Форсування темпів індустріалізації, ігнорування принципу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі, суцільна дезорганізація виробництва в результаті марних намагань побудува­ти народногосподарську систему без товарно-грошових відносин — усе це поставило країну перед економічною катастрофою.Починаючи з 1933 р. політика комуністичного штурму припини­лася. На другу п'ятирічку було запропоновано середньорічні темпи приросту промислової продукції на 13-14 %. Це пом'якшило народ­ногосподарські диспропорції. Стало можливим більше уваги при­діляти освоєнню нової техніки.У другій половині 1935 р. було вирішено тимчасово скасувати гра­ничну межу в заробітках. Запроваджувалося правило — скільки ви­робив, стільки й заробив. Завдяки цьому посилилась творча ініціати­ва робітників щодо підвищення продуктивності праці.

Перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу про­довольчих товарів через магазини створив можливість витрачати додатково зароблені гроші, що сприяло підвищенню матеріальної заінтересованості. У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти "Цент-ральна-Ірміне" у Кадіївці О. Стаханов застосував метод роботи, за­снований на поділі виробничих операцій між вибійником і кріпиль­ником. Це дало можливість вирубати за зміну 102 т вугілля, тобто в 14,5 раза більше норми. У лютому 1936 р. М. Ізотов на шахті "Коче­гарка" за допомогою 12 кріпильників вирубав 607 т вугілля.Маючи дещо й позитивне, у цілому стаханівський рух призвів до підвищення планових завдань, а звідси — до перенапруження вироб­ничих процесів.

Незважаючи на зниження життєвого рівня трудящих, що стало ре­зультатом розгортання підвищених темпів індустріалізації, її досяг­нення були очевидними. Було споруджено 35 промислових гігантів вартістю понад 100 млн крб. кожний. З них в Україні — 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. З'явилися такі велетні, як "Запо-ріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", Дніпрогес, Дніпроалюмі-нійбуд, Краматорський машинобудівний завод, Харківський трак­торний завод. Реконструйовано Луганський паротягобудівний завод і металургійні заводи у Дніпродзержинську, Макіївці, Дніпропетров­ську і Алчевську. Стали до ладу Штерівська і Зубівська ДРЕС, Дніп-рогес 1 травня 1932 р. дав перший струм. У 1932 р. Харківський трак­торний завод випустив майже 17 тис. тракторів. У Донбасі було по­будовано близько 100 нових шахт.

У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Було побудовано 67 ме­ханізованих хлібозаводів, п'ять великих м'ясокомбінатів. У 1932 р. розпочав роботу Херсонський консервний завод проектною потуж­ністю 138 млн умовних банок на рік, що набагато перевищувало по­тужності всієї консервної промисловості дореволюційної Росії. Прак­тично заново створювалася легка промисловість. У Києві, Харкові та Дніпропетровську стали до ладу великі взуттєві фабрики з конвеє­рним виробництвом.Однак легка і харчова галузі промисловості розвивались набагато повільніше, ніж важка індустрія через менші масштаби капітального будівництва й відставання сировинної бази.

Індустріалізація викликала істотні зміни у структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і сіль­ським господарством. Питома вага важкої промисловості у промис­ловому виробництві збільшилась за рахунок валового випуску про­дукції з 68,7 % у 1925-1926 рр. до 92,5 % у 1938 р.

Україна за рівнем розвитку галузей важкої промисловості випере­дила деякі західноєвропейські країни. Вона посіла друге місце в Єв­ропі (після Німеччини) за виплавленням чавуну, четверте місце у світі за обсягом видобутку вугілля. За виробництвом металу і машин Ук­раїна випередила Францію та Італію, наздогнала Англію.

Для років індустріалізації було характерним і привілейоване ста­новище  групи "А" — виробництво засобів виробництва за капіта­ловкладеннями, що призвело до відставання групи "Б" — виробниц­тво предметів споживання, а це, у свою чергу, негативно позначилося на рівні життя народу.Ще бурхливішими і драматичнішими були в ці роки зміни на селі. Ідеї запровадження колективної власності в аграрному секторі еко­номіки як важливого кроку до комуністичного суспільства розгляда­лися більшовиками з перших років їх перебування при владі.Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадо­вий (1929 р.) Пленум ЦК ВКП(б), який визнав недостатніми накрес­лені XV з'їздом партії темпи колгоспного будівництва (до 20 % се­лянських посівів СРСР, до 24 % — в Україні наприкінці п'ятирічки).

Колективізація була задумана для того, щоб забезпечити неекві­валентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селян­ських ресурсів до державного бюджету. Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Так, у багатьох опублікованих доку­ментах ішлося про артіль, яка мала вигляд комуни. У новому При-мірному статуті про сільгоспартіль (лютий 1930 р.) ішлося як про пе­рехідну до комуни форму колгоспу. Почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю.

Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас, зокре­ма збройний. Колгоспам встановлювали такий план здачі продо­вольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями нічого не залишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки.Україна належала до районів, де колективізацію планувалося за­вершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.Лідер українських комуністів С. Косіор на догоду И. Сталіну 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місце­вих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати "до осені 1930 р.".

Навіть за умови великої державної допомоги і податкових пільг протягом перших десяти років радянської влади в колгоспи вступи­ла незначна кількість незаможного селянства. Щоб здійснити колек­тивізацію в найкоротші строки, було вирішено знищити найзамож-ніший прошарок селянства. Становище незаможника при цьому не було гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колекти­візацію. їх оголошували "підкуркульниками" і репресували. Щоб придушити опір суцільній колективізації, заможних селян оголошу­вали "куркулями" і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків.

Перший етап розкуркулення тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. гос­подарств у 581 районі). Станом на 10 березня 1930 р. було розкурку-лено 61887 господарств, тобто 2,5 % загальної їх кількості. До сере­дини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Загалом було експропрійовано близько 200 тис. селянських госпо­дарств, а за 1928-1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйо­на українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато хто з них загинув.Усе це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило го­лод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель.

Протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн пудів хліба, за відповідний період 1931 р. — 380 млн. З червня до жовтня 1932 р. з колгоспників та одноосібних господарств вдалося витиснути 132 млн пудів хліба. І тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково "заготовила" в Україні 104,6 млн пудів зерна. Загальний обсяг вилученого з урожаю 1932 р. хліба ста­новив 260,7 млн пудів. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. А треба було ще дожити до нового врожаю. Зимові хлібозаготівлі відривали в голодуючих останній шматок хліба. Голодомор 1932-1933 рр. почався вже в перший мі­сяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. — 3-3,5 млн осіб. Цілковиті демографічні втрати, включаючи катастрофічне зни­ження народжуваності під впливом голоду за 1932-1933 рр., сягали 5 млн осіб. Не менше 1 млн селян загинуло на Північному Кавказі, особливо на Кубані.Голод охопив тоді не тільки Україну, а й Північний Кавказ, По­волжя, Південний Урал, частину Казахстану та Сибіру.

У 1933 р. радянське керівництво в умовах кризи народного госпо­дарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голоду вимушено відмовляється від політики прискорення темпів колективізації на селі. Воно скасовує необгрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники дістають право після виконання зафіксо­ваних державних поставок реалізувати залишки сільськогосподарсь­кої продукції за цінами вільного ринку. Це пробудило зацікавленість у розширенні посівних площ, стимулювало підвищення продуктив­ності праці й подолання безгосподарності.

Надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві, по­требувала особливих методів керівництва. Було створено політичні відділи машинно-тракторних станцій (МТС) і радгоспів, які мали сприяти подоланню кризи. Влада політвідділів була безмежною, і во­ни використали її насамперед для репресій. Скасування продрозклад-ки і репресії були методами, за допомогою яких політвідділи боролися з небажанням колгоспників працювати у громадському господарстві.

У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працю­ючих, що відповідали за засоби виробництва, рогату худобу. З весни 1933 р. у рільничих бригадах почали створюватися ланки, за якими закріплювалися ділянки на весь період вирощування врожаю.

Зміцнювалася матеріально-технічна база села. Лише протягом 1933 р. кількість МТС у республіці збільшилась з 592 до 657. До кінця другої п'ятирічки в Україні діяло вже 958 МТС, що обслуговували 26,7 тис. колгоспів (97,7 % загальної кількості).

До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація кар­ткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація по-літвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади. Вихід колгоспів із кризи сприяв збільшенню державних поставок зерна. У 1933 р. від України до державних засік надійшло 317 млн пудів хліба, а в 1935 р. — 462 млн пудів. Матеріальна заінтересованість по­значилася на продуктивності праці у громадському господарстві. У 1935 р. бригадир Старобешівської МТС на Донеччині П. Ангеліна стала ініціатором всесоюзного змагання тракторних бригад. Тоді ж ланкова колгоспу в селі Старосілля на Черкащині М. Демченко взя­ла зобов'язання виростити по 500 ц цукрових буряків з гектара. У країні поширилось змагання п'ятдесятниць.

Більшість господарств почали обзаводитися підсобними вироб­ництвами — птахівництвом, садівництвом, бджільництвом. У кол­госпах було організовано тваринницькі ферми.

Колгоспний лад, що виник у результаті соціально-економічних пе­ретворень, став однією з головних підвалин командної економіки, економічний фундамент тоталітарного режиму. Перетворення селя­нина на колгоспника означало позбавлення його власності на засоби виробництва.

Соціально-економічні перетворення в роки перших п'ятирічок значно вплинули на склад населення України. Найдинамічніше роз­вивався робітничий клас. Якщо в 1926 р. на кожні сто осіб припада­ло менше ніж два промислових робітника, то в 1939 р. — понад шість. Українська промисловість поповнювалася здебільшого вихідцями з України. Разом з тим у робітничому класі України збільшилась кількість росіян, білорусів, татар, представників інших національ­ностей СРСР. Особливо це було характерно для Донецько-Придніп­ровського економічного району.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася, і у другій половині 30-х років 30 % ро­бітників становили жінки.

Чисельність службовців збільшувалась швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 549 тис. службовців. У 1939 р. кількість робітників збільшилась до 4578 тис., а службовців — майже до 2 млн.

За становищем у виробництві колгоспники майже зрівнялися з ро­бітниками і службовцями. Вони так само стали залежати від держа­ви, як і робітники. Однак не мали гарантованого мінімуму заробітної плати. Поряд з працею на державу в колгоспах селяни розвивали власне присадибне господарство. Воно стало вагомим джерелом гро­шових доходів для селян, які змогли продавати свою продукцію на ринках, а також істотно задовольняло потреби робітників і службов­ців у м'ясо-молочних продуктах, фруктах та овочах.

Певним доповненням до індивідуальних доходів робітників і службовців були суспільні фонди споживання, з яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. Фонди поступово розширювались і у другій п'ятирічці за розмірами перевищили чверть фонду заробітної плати.

                 продовження

akadem12.at.ua
    monster