10.1. Наддніпрянська Україна на початку XX ст.

Східна Україна була одним з найрозвиненіших економічних регі­онів Росії. Тут сформувалися такі великі промислові центри, як До­нецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний та Ні­копольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукровироб-ний район. Особливості переростання капіталізму в імперіалізм у Росії були характерні для розвитку капіталізму й в Україні. Еконо­мічні зв'язки України з іншими районами країни з року в рік зміцню­валися, підвищувалася її роль в загальноросійській економіці. Украї­на давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 75 % залізної руди, 68 % виплавлення чавуну, 50 % — сталі.

Попри швидкий розвиток промисловості Росія залишалася еко­номічно відсталою країною: панівним було велике поміщицьке земле­володіння. Так, у 1905 р. в Україні 31 тис. поміщиків володіли 10,9 млн десятин землі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин надільної землі.

Xарактеру економічного розвитку відповідала й розстановка кла­сових сил. На початку XX ст. збільшувалась чисельність двох кла­сів — буржуазії та пролетаріату. Причому в їх складі з року в рік збіль­шувалася кількість представників корінного населення — українців. В Україні формувався пролетаріат за рахунок українців, росіян, по­ляків, чехів, угорців та людей інших національностей. Так, на почат­ку XX ст. росіяни становили 11,7 %, поляки — 6,4 % населення Над­дніпрянщини. Селянство становило переважну більшість населення Східної України. У його складі відбувалася диференціація: збільшу­валась кількість як бідняків, так і заможних селян.З року в рік збільшувалася й кількість інтелігенції, у тому числі за рахунок українців.

Іноземний капітал, переважно англійський, домінував у металур­гійній, машинобудівній та гірничій галузях промисловості. Напри­кінці XIX — на початку XX ст. саме на півдні України утворилися найпотужніші монополії — "Продамет", "Продвугілля", "Продру-да" та ін. Разом з ними розвивалися банки, а особливо активно "Азо-во-Донський".

На початку XX ст. у Східній Україні утворилися політичні партії. В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціа­лістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були Рево­люційна українська партія (РУП); Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"); Народна українська партія (НУП); Товариство українсь­ких прогресистів (поступовців) (ТУП); Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання.

Революційна українська партія виникла в Xаркові в лютому 1900 р. і об'єднувала здебільшого студентів, семінаристів, учителів, представників інших верств населення. На різних етапах діяльності РУП до її керівництва входили Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра, В. Винниченко, М. Русов, Б. Мартос та ін. У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд партії, на якому був обраний Центральний комітет і "Закордонний комітет" для керівництва закордонною діяльністю. Місцевими організаціями були "спільні громади", що діяли в багатьох містах. На такі промислові центри, як Катерино­слав, Одеса, Миколаїв, Донецький басейн, вплив РУП не поширював­ся. Зазначимо, що РУП стала базою формування низки українських партій.

Так, у 1902 р. з РУП вийшла група на чолі з М. Міхновським і утворила Народну українську партію (НУП). У 1903 р. частина чле­нів РУП увійшла до Української соціалістичної партії (УСП) на чолі з Б. Ярошевським. Поряд з організаційним розколом відбулося по­літичне розмежування в лавах РУП: одна частина партії на чолі з М. Меленевським шукала контактів з меншовицьким крилом РСДРП, інша на чолі з М. Поршем, що протидіяла групі М. Меленевського, вимагала повної організаційної самостійності РУП. Частина чле­нів партії, що дістала назву "Група колишніх членів РУП", у січні 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку ("Спілку") і разом із Загальним єврейським соціал-демократичним союзом ("Бунд") увійшла до складу РСДРП на правах автономної орга­нізації меншовицької фракції. Ще одна частина РУП (М. Порш, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та ін.) у грудні 1905 р. скликала з'їзд, що поклав кінець офіційному існуванню РУП і прого­лосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

Торкаючись позиції щодо національного питання українських партій, зокрема РУП, УСДРП, слід наголосити, що вона була дале­кою від толерантності. Так, РУП обстоювала ідею автономії Украї­ни в межах Росії. Вона розуміла цю "автономію" як створення україн­ського сейму або Ради і була в цьому близька до бундівського трак­тування культурно-національної автономії. Проголошуючи метою боротьбу за інтереси українського народу, РУП при цьому заклика­ла український робітничий клас пам'ятати, що "він бореться лише проти буржуазії панівної нації". Тоді постає запитання: а що, серед українців не було тих, хто нещадно пригноблював селян, робітників та інший трудящий народ? Аж до 1903 р. РУП активно пропагувала брошуру харківського адвоката М. Міхновського "Самостійна Ук­раїна", де закликалося до рішучих дій. Гаслом брошури було: "Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кав­каз." Одним з принципів НУП, яка сформувалась у 1901-1902 рр., був "Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців". Ідей, подібних до "Україна для українців", не було в жодних інших програмах партій. Справді, у програмах українських соціалістичних та соціал-демократичних партій простежується заклик до забезпечення рівноправ'я всіх народів України — як української більшості, так і національних меншин. Так, українська соціалістична партія, першим засновником якої була Леся Українка, висувала ідею рівності "усіх громадян краю без різниці статі, породи, національності і віри".

Щодо позиції УСДРП з питань національних відносин, то вона зак­ликала боротися "проти всякого національного гніту", обстоювала тезу про культурно-національну автономію та вимогу "автономії Ук­раїни з окремим сеймом". Обстоювала УСДРП також принцип "націо­нальних" організацій пролетаріату, не обмежених територіально. Іншими словами, ішлося про створення організацій робітничого класу (партій, профспілок тощо) за "національною ознакою", а не про ство­рення територіальних організацій, що об'єднували б представників на­ціональних груп, які живуть на певній окремій території (області, краї тощо). Ця партія наполягала на тому, щоб її визнавали єдиним пред­ставником українського пролетаріату.

Водночас, так само, як і в Росії, відбувався процес консолідації ук­раїнських буржуазних партій: створені в 1904 р. Українська демокра­тична партія (УДП) та Українська радикальна партія (УРП) об'єд­налися в Єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП) кадетського напрямку. Керівниками її були Б. Грінченко, С. Єфре-мов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.

Буржуазні українські партії вели в основному легальну агітацію за демократичну структуру суспільства без монарха, проте й без соціа­лізму, за автономію України у складі оновленої Росії. Водночас ук­раїнські соціал-демократичні партії — РУП, "Спілка" та УСДРП — у своїй діяльності мало чим відрізнялись від Російської соціал-демок-ратичної робітничої партії (РСДРП), допомагали їй, сприяли пере­мозі соціалізму в Росії, робили ставку на пролетарську революцію. Органом РСДРП, заснованої в 1898 р. на І з'їзді в Мінську, була газе­та "Искра", яку друкували за кордоном. На ІІ з'їзді РСДРП (1903 р.) поділилася: більшість, на чолі з В. Леніним, хотіли створити міцну партію революціонерів з твердою дисципліною, що підпорядковува­лася б директивам Центрального комітету (ЦК); цю групу почали називати більшовиками. Менша частина на чолі з Л. Мартовим сто­яла за більш вільну організацію робітників на кшталт німецьких со­ціал-демократів; цю частину почали називати меншовиками.

У 1906 р. на IV (об'єднавчому) з'їзді РСДРП більшовики, меншо­вики і бундівці формально об'єдналися. Прийом УСДРП до складу РСДРП було відкладено, а пізніше ця потреба відпала. Робітники та інші передові представники трудящих України об'єднались із загаль-норосійськими організаціями РСДРП, що успішно діяла в Україні, багато її членів працювали на заводах і фабриках України.

На початку XX ст. в умовах загострення соціально-політичної конфронтації у країні, діяльності антимонархічних політичних угру­повань поширюється робітничий, селянський, студентський та земсь­ко-ліберальний рух. Xарактерною ознакою робітничого руху цього періоду був перехід від суто економічних вимог до політичних страй­ків і демонстрацій. Політичний характер вимог робітників виявився у демонстрації, що відбулася 1 травня 1990 р. у Xаркові. Політичні страйки відбулися також на підприємствах Катеринослава, Києва, Миколаєва, Луганська та Нікополя. У 1903 р. відбувся загальнополі­тичний страйк. Він почався в липні на Закавказзі та в Одесі, а потім перекинувся до Києва, Миколаєва, Катеринослава, Єлисаветграда. У страйковому русі, що здебільшого очолювався представниками ре­волюційної соціал-демократії, взяло участь близько 250 тис. робіт­ників. Учасники загальнополітичного руху поряд з вимогами еконо­мічного характеру — поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати — висували й політичне гасло: "Геть самодержавство!" В окре­мих містах України відбувалися сутички між поліцією і страйкарями.

Невирішеність аграрного питання реформою 1861 р., залишки крі­посницьких форм землеволодіння були причиною незадоволення се­лян своїм соціально-економічним становищем, що проявлялося в бо­ротьбі селянства, у тому числі й українського, за передачу поміщиць­кої землі сільським громадам. На цьому грунті відбувалися масові виступи селян. Значною подією в селянському русі були повстання в 1902 р. у Полтавській, а потім Xарківській губерніях. Загалом про­тягом 1900-1904 рр. в Україні відбулося близько 1100 селянських за­ворушень у 1300 селах з населенням близько 800 тис. осіб.

В умовах загострення соціальних та політичних суперечностей у країні посилюється студентський рух. Студентська молодь вимагала зниження плати за навчання, виступала проти чиновницького та поліцейського свавілля у вищих навчальних закладах. Дедалі часті­ше студентські виступи набували політичного спрямування. Так, у 1900 р. студенти харківських вузів взяли участь у маївці. У листопаді цього ж року заворушення почалось у Київському університеті. У січні 1901 р. у часописах Києва надруковано урядове розпорядження, згідно з яким 183 студенти Київського університету — найактивніших учасників масового студентського руху — було віддано в солдати. Попри це виступи студентів набули досить широкого розмаху. Тільки в лютому-березні 1902 р., під час загальноросійського студентського страйку, у демонстраціях взяло участь близько 30 тис. студентів і роб­ітників. Серед студентських організацій в Україні значний вплив мали РУП, "Бунд", Польська соціалістична партія (ПСП). Певна частина студентів тяжіла до інших організацій, зокрема тих, що об'єднувалися навколо гуртків РСДРП.

Політична обстановка у країні ще більше загострилася в резуль­таті поразок Росії у війні з Японією, яка почалася в січні 1904 р. вна­слідок нападу японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі. Бездарне військове керівництво, казнокрадство царських чиновників призвели до того, що незважаючи на мужність та героїзм, виявлений солдатами, матросами та офіцерами, російська армія зазнала тяжких втрат у боях поблизу Ляояна (1904 р.), Мукдена і острова Цусіма в Корейській протоці (1905 р.).

Демократичні сили країни — робітники, студентська молодь, керовані в багатьох випадках соціал-демократичними організація­ми, — закликали до припинення війни та ліквідації монархічного ре­жиму. Ці виступи доповнювалися заворушеннями в армійських час­тинах, розташованих, зокрема, в Одесі, Севастополі, Катеринославі та Києві.

Революційна криза, що наростала у країні, виявилася під час пер­шої революції в Росії 1905-1907 рр. Революційне піднесення у країні, як відомо, почало наростати після подій 9 січня 1905 р., коли в Петер­бурзі за наказом царя Миколи ІІ (1894-1917 рр.) було розстріляно мирну демонстрацію робітників, які разом із сім'ями йшли до Зимо­вого палацу, щоб передати царю петицію про свої потреби. Понад 3 тис. людей було вбито, кілька тисяч — поранено.

Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі й в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів № 4, заводу Гретера і Криванека. Піз­ніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України.

Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селян­ських виступів.

Революційний рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні — з 14 до 25 червня 1905 р. — трива­ло повстання на броненосці "Потьомкін". Очолювали його мос­ковський робітник А. Петров, харківський робітник І. Яхновський, селянин із Житомирщини, керівник соціал-демократичної групи бро­неносця Г. Вакуленчук. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері "Очаків", броненосці "Св. Пантелей­мон", міноносці "Свирепый" та ін. Одним із керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.

Загальноросійський політичний страйк відбувся 9 жовтня 1905 р. Наляканий боротьбою народу проти монархічного ладу, уряд зму­шений був 17 жовтня 1905 р. видати маніфест, за яким цар надавав народу окремі політичні свободи, а також обіцяв скликати законо­давчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест цілком задовольнив буржуазію та буржуазні партії — російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьби з царизмом.

Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштад­ті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. по­встали сапери Києва на чолі з підпоручником Б. Жаданівським. У країні назрівало революційне повстання.

Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі орга­нізації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне по­встання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Киє­ва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії.

Грудневе збройне повстання зазнало поразки. Однак і в цей важ­кий для революційних сил період тривали робітничі, селянські та сту­дентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідчен­ням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. пере­вищувала 1 млн, а в 1907 р. — 740 тис., в українських губерніях — відповідно понад 100 і близько 55 тис.

Незважаючи на поразку, перша російська революція 1905-1907 рр. мала велике значення в історії. Це була перша буржуазно-демокра­тична революція періоду імперіалізму, під час якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційно­го монархічного режиму. На боротьбу з царизмом піднялися по­неволені народи, зокрема український. Революція значною мірою пе­ребувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905­1907 рр. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу де­мократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; роз­колі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рі­шучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтри­мувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Xоча революція й не розв'язала свого головного завдання — пова­лення царизму, але вона стала школою революційної боротьби тру­дящих мас Росії.

Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репре­сій. У 1907-1909 рр. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, профе­сійних спілок, а в 1910 р. — понад 440 професійних організацій. Особ­ливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було за­арештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Коно­топської, Полтавської, Xарківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом ца­ризм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них най-відомішими були "Союз руського народу" та "Союз Михаїла Архан­гела". До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом — "Бий інородців!".

Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється не-вирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити со­ціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьо­му зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 рр. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.

Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в кори­стуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.

Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на "міцних і сильних", сподіваючись, що кур­кульство та інші заможні верстви населення будуть "перепоною для розвитку революції".

У 1906-1915 рр. по всій Росії у приватну власність закріпили зем­лю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості об­щинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У резуль­таті того, що в багатьох районах України общинне землекористуван­ня не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Право­бережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобе­режжі — лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище кур­кульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин. Це спричи­нило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 рр. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 1906­1912 рр. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України — близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % пере­селенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржу­азний розвиток села, формування куркульських фермерських госпо­дарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.

продовження