Воскресенье, 19.11.2017, 05:59
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Київська Русь (ІХ-ХП ст.)

1.3. Київська Русь (ІХ-ХП ст.)

На межі VIII-IX ст. у результаті тривалого процесу політичної, еко­номічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома "Пісня про Роланда" свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візан­тію від половців.

Як єдина держава Київська Русь існувала з IX ст. до 30-х років XII ст. Політичною формою була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. Територія Київської Русі простягалася між Чорним і Бал­тійським морями, Карпатами і Волго-Окським межиріччям.Основне місце в економіці Київської Русі посідало сільське госпо­дарство, де використовувалися різноманітні знаряддя праці — плуг, соха, сапа, серп, коса та ін. Вирощували жито, пшеницю, просо, яч­мінь, овес, горох. Займалися також скотарством.

У Київській Русі були поширені різні ремесла; особливо були роз­винені чорна металургія й металообробка. Тоді вже виготовляли по­над 150 найменувань виробів із заліза. Усе це сприяло розвитку як внутрішньої, так і міжнародної торгівлі. Основними торговельними партнерами Київської Русі були Візантія, Волзька Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, Скандинавські та західноєвропейські кра­їни. На міжнародні ринки Русь вивозила хутро, мед, шкіру, різнома­нітні ремісничі вироби. Ввозила золото, срібло, дорогі тканини, ви­на, посуд, зброю. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого Русь друкувала власні гроші, а в розрахунках у великих торговельних операціях використовувала срібні зливки — гривні.

З розвитком феодальних відносин відбувалось подальше соціаль­не розшарування населення. існували феодальні двори замки, де жили феодали, їхня дружина, а також ті, хто їх обслуговував. Виникли нові форми поселень — укріплені "гради", де жили ремісники, тор­гівці. Саме з таких "градів" виросли стародавні міста Київ, Чер­нігів, Новгород, Ьборськ та ін. У "Повісті временних літ" зазначало­ся, що в КС ст. на Русі було 20 міст, у XI ст. — 32, а за іншими лі­тописами у XIII ст. понад 300 поселень міського типу. Більшість населення проживало в селах і займалося сільськогосподарським ви­робництвом. Основною категорією населення, зайнятого в сільсько­му господарстві, були вільні селяни — смерди. Вони мали власне гос­подарство, проте повинні були також працювати й на феодала. В іс­торичних джерелах згадуються й інші категорії населення — дворова челядь, холопи, які повністю залежали від свого пана, рядовичі й за­купи — колишні смерди, що лишилися без власного господарства і працювали на феодала.Главою держави був Великий київський князь. Правлячий клас ста­новила його дружина (старша — бояри, молодша — звичайні дружин­ники, або гридні), через яку здійснювалось управління Руською землею.

Писемні джерела, у тому числі "Повість временних літ" літописця Нестора, свідчать про перші кроки східноєвропейського державниц-тва ще в VI ст., коли в Середній Наддніпрянщині склався військово-політичний союз племен. Важливим моментом у цьому процесі стало заснування Києва (за останніми даними у V ст.). Згідно з літопи­сом першим київським князем був Кий. У VIII-IX ст. у Середній Наддніпрянщині виникло державне об'єднання — Руська земля, до складу якого ввійшли поляни, древляни, сіверяни.

Згідно з літописною традицією в генезисі Давньоруської держави активну роль відігравали нормани, яких на Русі називали варягами. Перші загони варягів з'явилися на слов'янській землі в IX ст. Вони нападали на міста і селища слов'ян, розташовані навколо озера Гіь-мень, на фінські і латиські племена, що жили у Прибалтиці. Окремі загони варягів йшли на службу до слов'янських князів, які брали участь у боротьбі з хозарами, у походах на Візантію.

Як записано у "Повісті временних літ", у 862 р. варязького конун­га Рюрика ільменські слов'яни запросили княжити в Новгороді на річці Волхові. Через 20 років (у 882 р.) один з варязьких проводирів Олег із загоном воїнів приплив з Новгорода до Києва. Князями Киє­ва у той час були Аскольд і Дір. Варяги назвали себе мирними куп­цями. Вони хитрощами заманили Аскольда і Діра до свого табору і там убили їх. Київським князем став Олег.

існують два погляди щодо походження Київської держави. Перший представлений германістами (О. Шахматов, Л. Нідерле та ін.), — виходить з того, що нормани (варяги) зробили вирішальний внесок у створення Давньоруської держави. Другий — антинормансь-кий (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій)заперечує це. За даними сучасних істориків, Давньоруська держава — Київська Русь — сформувалася до приходу норманів.

З проблемою виникнення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження слова "Русь". Окремі вчені вважають, що це слово варязького походження. Так, Д. Дорошенко наголошує, що вирішаль­ний доказ на користь норманської теорії полягає в тому, що західні фіни й досі "Руссю" називають Швецію. О. Єфименко вважає, що слово "Русь" південного (причорноморського) походження. М. Ти­хомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін та інші на основі аналізу різних джерел наголошують на місцевому походженні назви "Русь". Харак­терно, що саме в Середній Наддніпрянщині збереглося багато назв, пов'язаних зі словом "Русь": Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. На думку Б. Рибакова, союз слов'янських племен у VIII-IX ст. запози­чив назву одного з племен — народу "рос", або "рус", відомого з VI ст. за межами слов'янського світу.

Якщо князі Кий, Аскольд і Рюрик — герої легенд про Київ, то князь Олег (882-912 рр.) перша історична особа в Київській Русі. Відо­мо, що він як Великий київський князь збирав данину зі слов'янських племен, воював із хозарами. У 907 і 911 р. князь Олег здійснив ус­пішні походи на Візантію, завдяки чому Русь домоглася вигідних для себе мирних договорів із греками. Князюванням Олега завершився процес створення Київської Русі. Отже, доходимо висновку: Київсь­ка Русь виникла в результаті тривалої політичної, економічної, куль­турної консолідації східних слов'ян.

Характер діяльності Київської Русі, що склався за часів правління Олега, не змінився і при князеві Ггорі (912-945 рр.). У 941 р. !гор здій­снив похід на Візантію, у 944 р. у результаті воєнного походу до За­кавказзя захопив Дербент, Ширван, столицю Уранії місто Бердаа. Під час правління !горя на південних кордонах Русі з'явилися пече­ніги. У 915 р. вони домовилися з Києвом про мир і відійшли до Ду­наю, але вже в 930 р. ггореві довелося воювати з ними. Часті війни, велика данина викликали невдоволення населення. Восени 945 р. поза­чергова поїздка !горя з дружиною за даниною до древлян заверши­лася трагічно жителі міста Тскоростеня повстали й убили !горя.

Повстання древлян жорстоко придушила вдова !горя княгиня Оль­га. Літописець Нестор записав про це легенду. Усіх представників першого посольства древлян Ольга наказала закопати живими в зем­лю, друге посольство було спалене. Потім Ольга з дружиною прийшла до древлян нібито з миром і запросила знатних бояр до себе в табір на бенкет. Гостей напоїли вином і потім зарубали. А жителям Тскоростеня на знак обіцяного їм примирення княгиня наказала принести голубів — по одному з кожного дому. Дружинники Ольги прив'язали до лапок го­лубів клоччя, підпалили його і відпустили птахів. Голуби полетіли в місто і сіли під дахи осель. Тскоростень спалахнув і перетворився на попіл.

Княгиня Ольга правила державою до повноліття свого сина Свя­тослава. За часів її правління (945-964 рр.) підвищився міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяли візит Великої княгині Оль­ги до Константинополя і прийняття нею християнства. У ці часи роз­вивалися відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Оль­га здійснила реформи щодо упорядкування збирання данини.

У 964 р. Великим князем Київської Русі став син Ольги Святослав (964-972 рр.). Усе своє життя він провів у воєнних походах і битвах. Він не возив із собою особистого шатра, постелі, посуду, поділяв з воїнами всі побутові труднощі. Спав князь просто неба, вживав про­сту їжу, приготовлену на вогнищі. Святослав був дуже сміливим пол­ководцем. 'Тду на Ви!", так він попереджав супротивника про майбутню війну.

Протягом 965-967 рр. Святослав розбив Хозарський каганат, Бол­гарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі в'ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів. Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці дістали змогу торгувати з країнами Сходу.

З 968 р. Святослав розпочав експансію на Дунай. Розбивши Бол­гарію, він захопив дунайські міста, а місто Переяславець-на-Дунаї зробив своєю резиденцією з наміром перенести сюди згодом і столи­цю Русі. Далі Великий князь почав боротьбу з Візантією за Балкан-ські землі. Здобувши кілька перемог над візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії. У 971 р. військо Святослава було оточене в місті Доростолі на Дунаї величезною армією імпера­тора Иоанна Цимісхія. Князь звернувся до своїх воїнів зі словами: "Не осоромимо землю руську, а ляжемо кістьми. Мертві сорому не ймуть. Станемо міцно, я поперед вами піду!" Воїни відповіли: "Де твоя голова впаде, там і ми свої голови покладемо". Нерівний бій три­вав довго. Воїни Святослава не відступили. Візантійський імператор, переконавшись, що руське військо стоїть на смерть, вирішив укласти зі Святославом мир. Відмовившись, згідно з умовами миру, від ду­найських завоювань, у 972 р. Святослав з невеликою частиною дру­жини повертався до Києва. Поблизу дніпровських порогів на нього не­сподівано напали печеніги. У жорстокій битві Святослав загинув. Пе­ченізький хан зробив з черепа Святослава чашу, окувавши її золотом. 3 цієї чаші він пив вино, вважаючи, що тим самим він перейме розум і мужність київського князя.

Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син Володимир (980-1015 рр.). Він очолив боротьбу проти пече­нігів, які дедалі більше загрожували Київській Русі. Протягом 981­993 рр. Володимир здійснив походи на ятвагів, в'ятичів, хорватів, по­ляків, у результаті чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. У кожному князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і в такий спосіб покінчив з автоно­мією давньоруських земель.

3 метою зміцнення Київської Русі Володимир здійснив низку релі­гійних реформ. Спочатку він хотів піднести авторитет язичницьких богів і для цього збудував у Києві нове святилище — пантеон усіх слов'янських богів1.

Проте зрозумівши, що язичництво віджило своє, Володимир по­кінчив з ним. У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релі­гією стає християнство (у його візантійсько-православному варіан­ті). 3апрошені з Візантії священики відправляли обряд хрещення, ча­сто примусово. Дерев'яні зображення язичницьких богів спалювали або кидали в річку. 3апровадження християнства на Русі розширило її економічні зв'язки. 3а часів правління Володимира крім Візантії Київська Русь підтримувала зв'язки з Німеччиною, Римом, Поль­щею, Чехією, Скандинавськими країнами.

1Давні слов'яни були язичниками. Вони поклонялися предкам. На їхню думку, най­старіший засновник роду — цур — охороняв своїх родичів. "Цур мене!", тобто "Діду, захисти мене!", — казав слов'янин, коли йому щось загрожувало. Життя слов'ян бага­то в чому залежало від природи, тому вони обожнювали численні сили природи. Сло­в'яни мали багато богів: Сварог — бог сонця і вогню, Перун — бог грому і блискавки, Ярило — бог сонця, Стрибог — бог вітру, Велес — покровитель скотини та ін. Вважа­лося, що в лісі живе лісовик, у воді — водяний з русалками, у хаті — домовий.


Після смерті Володимира (1015) залишилося 12 його синів, між яки­ми почалася боротьба за київський престол. Спочатку Києвом заволо­дів Святополк, убивши своїх братів Бориса, Гліба і Святослава (князіБорис і Гліб стали першими руськими християнськими святими). Про­ти Святополка, якого прозвали Окаянним, виступив Ярослав. Князь Ярослав народився в 978 р., здобув добру освіту, багато читав, знав кілька мов. Княжив Ярослав у Новгороді і був одружений з донькою шведського короля. Одержавши восени 1015 р. листа від сестри про лиходійства брата Святополка, Ярослав зібрав понад три тисячі нов­городців і пішов на Київ. Військо Святополка було розбите. Проте Святополк, уклавши союз із печенізькими ханами і польським королем Болеславом Хоробрим, у 1017 р. захопив разом з ними Київ. Ярослав залишив Новгород, зібрав військо і знову вигнав Святополка з Києва. У 1019 р. Святополк ще раз підійшов до Києва. Битва відбулася на річці Альті. Військо Святополка було розбите, а він утік на захід і не­забаром помер.

Часи князювання Ярослава Володимировича (1019-1054 рр.) по­значені новим піднесенням Київської Русі й Києва. Було збудовано нову лінію оборони на південних кордонах Русі. У 1036 р. печеніги намагалися захопити Київ, але були остаточно розгромлені. Згодом, у 1043 р., Ярослав очолив останній похід русичів на Візантію.

Багато уваги Ярослав приділяв зміцненню християнства. В усіх ве­ликих містах було зведено християнські храми, серед них головний храм Русі Софія Київська; було засновано багато монастирів. Най­більший з них — Києво-Печерський — став важливим центром не лише християнства, а й культури та освіти. У 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха поставив митрополитом Київським вітчизняного церковного діяча !ларіона. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно розши­рились її торговельні й політичні зв'язки з європейськими держава­ми. Королі багатьох країн намагалися поріднитися з Великим київсь­ким князем. Донька Ярослава Анна була одружена з французьким королем Генріхом, а після його смерті вона стала королевою Франції. гніла донька Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Геральда. Перший син Ьяслав був одружений із сестрою польського короля Казимира, а другий син Всеволод побрався з візантійською принцесою з дому Мономахів; ще один син був одружений з донькою саксонського ландграфа, а угорський принц Владислав узяв за дру­жину одну з доньок Ярослава. Ярослав прожив 75 років і помер у 1054 р. Поховали його в Софії Київській. За державну, релігійну та куль­турну діяльність князя Ярослава прозвали Мудрим.

Після Ярослава Мудрого в Київській Русі почалися міжусобні війни князів за найкращі землі й міста, за київський престол. Протягом 1054­1072 рр. Великим князем формально вважався старший син Ярослава Ізяслав, хоча фактично він правив разом з братами Святославом і Все­володом. У 1068 р. на Русь напали нові кочовики — половці. Військо Ізяслава і його братів було розбите. Жителі Києва вимагали у князя зброї, аби стати на захист міста, але той їм відмовив. Тоді в Києві поча­лося повстання, багато будинків бояр і дружинників було розгромлено. Ізяслав утік до Польщі. Жителі Києва проголосили Великим князем князя Всеслава з Полоцька, якого Ізяслав тримав в ув'язненні. Полов­цям дали відсіч. Через сім місяців Ізяслав повернувся до Києва з польським військом і розправився з учасниками повстання.

3 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі правили київським престолом: Святослав (1073-1076 рр.), Ізяслав (1077-1078 рр.), Всеволод (1078­1093 рр.). А наприкінці XI — на початку ХІІ ст. на політичну арену ступили внуки Ярослава Мудрого. Першим князював Святополк Ізяс-лавич (1093-1113 рр.). Він підтримував бояр і купців та розправлявся з невдоволеними городянами.

У 1097 р. в Любечі відбувся з'їзд князів, де було ухвалено рішення про спільну боротьбу проти половців. 3'їзд поділив Україну на кня­зівства Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке та Турово-Пінське.

продовження

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА