18.2. Зовнішньополітичний курс незалежної України

Зовнішня політика, як відомо, значною мірою є продовженням і роз­витком політики внутрішньої. її спрямування є невід'ємною складо­вою формування в цілому незалежної Української держави, створення її відповідних інститутів. Основні засади зовнішньої політики Украї­нської держави були закладені ще Декларацією про державний суве­ренітет України (липень 1990 р.). Для обгрунтування власної чіткої лінії України на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада рес­публіки схвалила "Основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдан­ня її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньо­політична діяльність України. Важливим моментом у процесі форму­вання концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила основні принципи зовн­ішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і  безпеки держави.Отже, протягом 1991-1999 рр. активно тривало вироблення кон­цепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі її формування (1991-1994 рр.) в його основу хоча й було покла­дено принцип "балансу інтересів", але перевага надавалася швидкій інтеграції до європейських структур. З 1994 р. у зовнішньополітич­ному курсі відбулись важливі зміни, розставлено нові акценти у пріо­ритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено ви­важеність, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі покладено концепцію, про яку Прези­дент України Л. Кучма, виступаючи на святкуванні 80-річчя прого­лошення ЗУНР у Львові (листопад 1998 р.), сказав: "Курс зовнішньої політики України не пронатовський, не проросійський, він є проукраїнський".

Після проголошення незалежності набагато збільшилась кількість країн, з якими Україна встановила дипломатичні відносини. Нині дипломатичні відносини встановлено зі 152 країнами світу. Диплома­тичні та консульські представництва наша держава має у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесні консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працю­ють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання в 1997 р. міністра закордонних справ Г. Удовенка головою 52-ї сесії Генераль­ної Асамблеї ООН. На 54-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, що від­булась 14 жовтня 1999 р., представники 158 країн світу обрали Украї­ну непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 рр.

Позицію суверенної України в ООН поважають, її інтереси врахо­вують під час прийняття важливих рішень. Про це переконливо свід­чить, зокрема, обрання України до складу таких важливих органів ООН, як ПРООН, ЮНІСЕФ, Комісії з прав людини. Україна є чле­ном 15 міжнародних організацій, бере участь у понад 60 постійних або тимчасових органах цих організацій.

Протягом 1992-1993 рр. Україна налагодила безпосередні дипло­матичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Фран­цією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. У цей період Україна стала членом Ради безпеки і співробіт­ництва у Європі (РБСЄ, згодом — ОБСЄ), багатьох міжнародних ор­ганізацій, зокрема Світового банку, Міжнародного валютного фон­ду (МВФ). У березні 1997 р. Україні вдалося збільшити власний член­ський внесок до МВФ з 93 до 227 млн дол. з метою одержання більших кредитів.

Виникає, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало ви­конання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалі­зації без'ядерного статусу. Після розпаду Радянського Союзу Украї­на одержала значний ядерний арсенал і була третьою за потужністю ядерної зброї державою після США і Росії. Після проголошення не­залежності 24 серпня 1991 р. Україна послідовно дотримувалася на­міру добровільно стати без'ядерною державою. Важливою подією стало підписання 14 січня 1994 р. тристоронньої угоди між Україною, США і Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. У березні 1994 р. Президент України Л. Кравчук відвідав США, де підписав заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. У лютому 1994 р. Україна першою серед країн СНД підписала в Брюсселі угоду "Партнерство заради миру", яка передбачає тісні кон­такти з НАТО, насамперед у реформуванні Збройних сил, підготовці офіцерів, проведенні спільних навчань, наприклад, "Сі Бриз-97", "Сі Бриз-98", що відбуваються на Чорному морі. У грудні 1999 р. в Одесі відбулись командно-штабні навчання "Сі Бриз-99", у яких брали участь ВМС України і США, а також представники флотів Болгарії, Великої Британії, Греції, Грузії, Італії, Румунії, Туреччини.

У березні 1994 р. Україні було надано статус асоційованого члена Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), утвореної в 1989 р. Іта­лією, Австрією, Угорщиною і Югославією з метою забезпечення не­обхідної підготовки останніх трьох країн до членства в Європейсько­му Союзі (ЄС). Протягом наступних шести років до цього міжнарод­ного об'єднання приєдналися ще 12 країн.

Підписана 1994 р. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС після завершення процесу ратифікації, в якому взя­ли участь Верховна Рада України, Європейський парламент і пар­ламенти 15 держав — членів ЄС, набрала чинності 1 березня 1998 р. Ця Угода стала свідченням спільних намірів ЄС та України сприяти розвиткові взаємовигідних відносин. Зобов'язання, що містяться в 109 статтях, кількох додатках, спільних деклараціях і протоколах, охоплюють практично всі сфери відносин, становлять правову осно­ву для економічного, політичного, торговельного і культурного спів­робітництва.

Як відомо, після проголошення незалежності Україна виявила ін­терес і бажання до рівноправного включення до загальноєвропей­ського інтеграційного процесу. Україна становить також реальний інтерес для країн Західної Європи, що зумовлено її геополітичним розташуванням. Європейські країни зацікавлені в розвитку широких економічних, політичних та культурних відносин з нашою країною. Проте під час саміту країн ЄС у Гельсінкі у грудні 1999 р. наголошу­валося: ситуація в Україні поки що не дає підстав для надання їй ста­тусу асоційованого члена ЄС. Таким є висновок керівництва ЄС.

Ще в липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи — міжнародної міжурядової консультативної політич­ної організації, створеної десятьма країнами Західної Європи в серп­ні 1949 р. Нині до її складу, після прийняття у квітні 1999 р. Грузії, входить 41 країна. Понад три роки пішло на підготовку, і в листопаді 1995 р. Україна стала 37-м повноправним членом Ради Європи. Ак­тивну і конструктивну роботу здійснює Україна в Парламентській Асамблеї Ради Європи, яка є органом колективного мирного співро­бітництва різних держав, засобом здійснення політики захисту прав людини. Україні тут належить 12 місць.Важливим кроком на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї, а також ратифікація Договору про СНО-1, який набрав чинності. У червні 1996 р. Україна відмовилась від стратегіч­ної, а ще раніше — від тактичної ядерної зброї. Таким чином, Украї­на першою у світі цілком добровільно здійснила намір стати без'я­дерною.

Що ж до вступу України до НАТО, то представники її політично­го істеблішменту однозначно заявляють: цього не буде. Принаймні найближчим часом. Партнерство з НАТО має бути особливим, спе­ціальним, як про це свідчить укладена в липні 1997 р. у Мадриді уго­да — Хартія "Україна — НАТО".У листопаді 1998 р. Указом Президента Л. Кучми затверджено державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 р. Ук­раїна і НАТО співпрацюватимуть не тільки у військовій та політич­ній сферах, а й у сфері інформаційних технологій, екології та освоєння космосу. Програма передбачає також спільну боротьбу з тероризмом, нелегальним поширенням наркотиків і розповсюдженням ядерних технологій. Новим кроком на шляху тісного співробітництва з НАТО став саміт спільної комісії НАТО — Україна. Це була перша в історії альянсу зустріч на найвищому рівні з державою-партнером. Участь у ній 25 квітня 1999 р. у Вашингтоні взяли Л. Кучма і Б. Клінтон.

Отже, нині Україна є нейтральною, позаблоковою державою. Цей статус означає, зокрема, неможливість її вступу до будь-якого вій­ськово-політичного блоку. Згідно з міжнародним правом змінити си­туацію можна лише в разі відмови від такого статусу, але це склад­ний процес. З 1996 р. Україна є спостерігачем Руху неприєднання, який об'єднує 114 позаблокових та нейтральних країн світу. Україна бере активну участь у миротворчих акціях ООН з початку кризи в колишній Югославії, де протягом шести років у Боснії перебував 240-й спеціальний український батальйон. Після виконання завдання він у грудні 1999 р. повернувся на Батьківщину. З листопада 1999 р. у Косово перебуває 37-ма окрема рота забезпечення, що входить до складу міжнародного миротворчого контингенту.

Одним із важливих аспектів зовнішньополітичної діяльності Ук­раїни є розвиток її зв'язків з країнами "великої сімки". Про це свід­чать державні візити Президента України Л. Кучми до США, Канади, Японії, Німеччини, Італії, Франції та Великобританії. В Україні з офі­ційними візитами перебували Президент США Б. Клінтон (1995 р.), Президент Німеччини Р. Герцог (1998 р.), Президент Франції Ж. Ши­рак (1998 р.), віце-президент США А. Гор (1998 р.), прем'єр-міністр Канади Ж. Кретьєн (1999 р.), Президент Італії О. Скальфаро (1999 р.). На найвищому рівні контакти встановлені також з лідерами Австрії, Бельгії, Фінляндії, Норвегії, Швеції та Швейцарії. Предметом особ­ливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. Як відомо, Польща, Чехія, Угорщина в березні 1999 р. стали повноправними членами НАТО. Перспективними напрямками зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Багато економічних та політичних інте­ресів пов'язує Україну з такими державами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Лівія, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамерикан­ський напрямок зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються відносини України з країнами цього регіону, про що свідчить перебування з державним візитом міністра закордонних справ України Б. Тарасюка у травні 1999 р. в Аргентині, Перу, Венесуелі, Чилі та Бразилії.

Зовнішня політика України спрямована також на розбудову відно­син з державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), який ни­ні перетворюється на один із провідних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Корисним для України є досвід Китаю. Розширенню двосторонніх відносин сприяв державний візит до Китаю Президента України Л. Кучми наприкінці 1995 р., дер­жавні візити в 1997 р. прем'єр-міністра В. Пустовойтенка і в грудні 1998 р. міністра закордонних справ України Б. Тарасюка, а також державний візит до України в березні 1999 р. заступника голови Дер­жавної ради КНР. За обсягом товарообміну між обома країнами (близько 1 млрд дол.) Китай посідає друге місце (після Росії).Належне місце в поглибленні відносин України з державами АТР відводиться Японії, Пакистану та Індії.Важливий пріоритет зовнішньої політики України — розширення відносин з основним стратегічним партнером — Росією. Після прези­дентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля україн­ської сторони, вони залишалися складними. "Економічна війна" між двома державами не вщухала. Річ у тім, що в 1994 р. Україна отри­мала з Росії майже 90 % нафти, 60 % ділової деревини, 60 % природ­ного газу, 80 % сировини для легкої промисловості. Однак за ці по­ставки Україна своєчасно не розрахувалася. Тільки за енергоносії борг досяг 1 млрд дол. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Б. Єльцина до України. Довго і важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Од­нак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписа­ний майже через два роки — 31 травня 1997 р. у Києві.

Ще два роки знадобилось для того, щоб у Москві 1 квітня 1999 р. відбувся обмін ратифікаційними грамотами і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федера­цією набрав чинності. На цьому шляху були перешкоди: російська сторона вимагала, щоб одночасно з Договором Верховною Радою України були також ратифіковані угоди про поділ Чорноморського флоту. Тільки тоді, коли Верховна Рада України ратифікувала 24 бе­резня 1999 р. ці угоди, шлях до обміну ратифікаційними грамотами був відкритий. Згідно з угодами Росія орендуватиме в Україні базу та інфраструктуру Чорноморського флоту (ЧФ) колишнього СРСР строком на 20 років з можливим продовженням ще на 5 років при взаємній згоді обох сторін. Вартість щорічної орендної оплати — 97 млн 760 тис. дол., що йдуть у залік загальнодержавного боргу Ук­раїни перед Росією. Чисельний склад флоту не може перевищувати 25 тис. осіб (у квітні 1999 р. ЧФ Росії мав 16 тис. осіб). Безумовно, що для визначення механізму введення в дію цих угод потрібно прийня­ти ще багато базових документів.

Після набрання чинності Договору про дружбу, співробітництво і партнерство розпочався новий етап в історії українсько-російських відносин. Важливим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Мос­кви в лютому 1998 р. Основний результат візиту — підписання між двома країнами терміном на 10 років Договору про довгострокове економічне співробітництво. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в межах СНД не існує жодного аналогічного документа.

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів Укра­їни посідають відносини з країнами СНД. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а та­кож національним законодавством. Україна виступає проти перетво­рення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який вип­ливає з ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими зас­тереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. Водночас Україна не є учасни­ком Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.