10.2. Західноукраїнські землі в 1900-1917 рр.

Австро-Угорщина, як і інші країни, на рубежі ХІХ-ХХ ст. вступила у стадію імперіалізму. У промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття панівне становище зайняли монополістичні об'єднання, які постійно зростали. Так, у Галичині в 1903 р. налічувалося 24 акціо­нерні об'єднання, а в 1912 р. таких об'єднань було вже 30. На Закар­патті наприкінці XIX ст. налічувалося 9 промислових акціонерних то­вариств з капіталом 4 млн крон. Посилювався процес концентрації ви­робництва. У 1902-1910 рр. чисельність робітників у Галичині збільшилась на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Економіка західноукраїнських земель була багатоукладною, що зумовило наявність різних прошарків робітничого класу. Серед них були "чисті" пролетарі, тобто фабрично-заводські робітники, на-півпролетарі, зайняті на будівництві, розробці лісу, земляних роботах, поденники, сезонники, сільськогосподарські робітники.

На Східній Галичині, Буковині та Закарпатті широко розгортаєть­ся західноукраїнська кооперація, яка сконцентрувала західноукраїн­ський капітал. Починають організовуватися кредитні українські то­вариства, що об'єднуються у крайові спілки. Перед Першою світо­вою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

В економіці цих земель важливу роль відігравав іноземний капі­тал, зокрема австрійський, румунський, польський та молдавський. Частка іноземного капіталу становила близько 30 % загальної кіль­кості акцій банків, що розміщувалися на цих землях.

Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграр­ними провінціями Австро-Угорщини. Так, у 1900 р. близько 95 % ук­раїнців, що проживали у Східній Галичині, займалися сільським гос­подарством. У сільському господарстві безпрецедентне визискуван­ня селян при викупі землі та упорядкуванні справи сервітутів завело західноукраїнське село у безвихідь.

Початок XX ст. характеризується масовими хліборобськими страй­ками. Найбільшим за розмірами був страйк 1902 р. у Галичині, у яко­му взяли участь до 200 тис. сільських робітників. Селянство вимага­ло запровадження загального виборчого права, заборони лихварст­ва, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку. В аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати. Xоча страйки відбувалися стихійно, поміщикам усе ж часто доводилося йти на поступки.

На початку XX ст. почастішали виступи робітничого класу. Це були переважно економічні страйки. Водночас починають звучати й політичні вимоги: за визнання робітничих організацій, за введення за­гального виборчого права. Окремі страйки набувають загальнодер­жавного значення. Серед них — страйки будівельників (1902 р.) та на­фтовиків Борислава (1904 р.). У 1905-1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції досяг кульмінації.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборче право на виборах до авст­рійського парламенту — рейхсрату, трудящі Галичини в 1908-1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право до галицького сей­му та органів місцевого самоврядування. Галичина послала до авст­рійського парламенту понад 20 українців, у тому числі 17 націонал-демократів, трьох радикалів і одного соціал-демократа.

З початку ХХ ст. у Галичині збільшується кількість українських шкіл: перед війною у 1914 р. налічувалося 6 державних гімназій, 15 приватних і 3000 народних шкіл. У Львівському університеті ук­раїнці мали сім звичайних кафедр та чотири доцентури. Осередком української науки стало товариство ім. Т. Шевченка, яке об'єднало вчених не тільки Галичини, а й усієї України.

Центральною фігурою Галичини з початку ХХ ст. став митропо­лит Галицький Андрей Шептицький (1900-1944 рр.). За його 44-річ-не керівництво греко-католицькою церквою вона стала українською. А. Шептицький був не лише митрополитом — він був душею всього національного та культурного життя Галичини.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. у Галичині загострюється боротьба з поляками, що були фактичними володарями у краї. Ця боротьба посилюється у зв'язку із зростанням національної свідомо­сті народних мас Галичини. На початку ХХ ст. у Галичині визначи­лися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі занепадав, другий — "австрійський ультралоялізм", тре­тій — чітко висловлений студентським вічем у Львові — за створен­ня самостійної української держави. Цей напрямок підтримували га­зета "Діло", що у ХХ ст. стала найвпливовішим друкованим органом Галичини, а також "Літературно-науковий вісник", на сторінках якого з блискучими статтями виступав І. Франко.

На початку ХХ ст. відбулися значні зрушення у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності "нової ери" — угоди між галичанами й австрійським урядом, бо від неї Галичина дістала тільки одну кафедру при університеті у Львові й кілька шкіл. Посилювалась опозиція до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в боротьбі проти українських прагнень. Ініціатори цієї опозиції створили в 1899 р. Національно-демократичну партію, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і народовці, і радикали: Ю. Ро-манчук, Кость і Євген Левицькі, М. Грушевський, І. Франко та ін. Виконавчий орган партії — Народний комітет — став осередком, який керував політичним, господарським, соціальним, культурним життям краю. Об'єднуючи різні партії, у тому числі й соціалістичні, Національно-демократична партія не була єдиною, усередині партії намітилась диференціація. Права частина партії зберігала консерва­тивні погляди — це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва її частина, до якої належали молодші за віком члени, схилялися до соціалізму.

Головну увагу Національно-демократична партія приділяла селян­ству, прагнувши поліпшити його добробут і поглибити свідомість.

У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К. Трильовський за­снував організацію "Січ", що ставила на меті фізичне виховання мо­лоді й відновлення серед неї лицарського духу Запорозької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 10-х роках ХХ ст. у "Січах" було вже кілька десятків тисяч української молоді. На противагу польським "Стшельцам" українські організації довгий час не могли здобути статусу для організації "Січових стрільців". Не дістали вони й мате­ріальної підтримки, тому змушені були самостійно дбати про кошти.

Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були "Соколи".

У ХХ ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Націо­нальне відродження, яке вона переживала наприкінці ХІХ ст., не ви­ходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури і господарства. На початку ХХ ст. зміцнюються зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю. Федькович — з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко — з Галичини, М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка — з Над­дніпрянщини.

На Буковині на початку ХХ ст. діяли три політичні партії. Най-популярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907 р.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця пар­тія мала вплив серед більшості населення і була лояльною до авст­рійської держави; вона прагнула здобути якомога більше на куль­турній та економічній ниві. Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від Національно-демократичної переважно тактикою;

лідерами її були Т. Галіп, О. Попович. Ця партія виступала з крити­кою уряду. Основу її становила молодь: учителі, селяни, згуртовані у "Січах". Соціал-демократична партія (заснована в 1906 р.), лідером якої був О. Безпалко, складалася переважно з робітників. У селянсь­ких масах вона не мала успіху, бо їх відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії. Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших партій.

З усіх земель України в найтяжчому становищі перебувало Закар­паття. Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля змушувало селян шу­кати підробітків, а дістати їх вони могли тільки в поміщицьких гос­подарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потре­бувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан — до США та Канади.

Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мо­вою і мовою викладання у школах стала угорська. Природним на­слідком посилення мадяризації було посилення москвофільства. Угорський уряд "придушив" рух москвофілів і в 1914 р. суд у Марма-роському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, які перейшли до православ'я.

Під час Першої світової війни Європа поділилася на два фронти: з одного боку — Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше до них приєднались Туреччина та Болгарія), а з іншого — Франція, Ро­сія і Англія.

У Львові 1 серпня 1914 р. було засновано Головну українську раду трьох партій: Національно-демократичної, Радикальної й Соціал-де-мократичної. Головою її обрано К. Левицького. Завдання Ради поля­гали в захисті інтересів українського народу в Австрії та репрезентації його під час війни. Рада створила військову організацію — Легіон українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступили тисячі молодих людей.

З ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка група українських емі-грантів-наддніпрянців 4 серпня 1914 р. заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійної України.

Українські політики Галичини й Буковини вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського народу. Вони вірили, що Росія буде легко розбита державами Троїстого союзу, а на її руї­нах постане самостійна Українська держава. Головна українська рада закликала народ боротися за визволення України. Однією з її перших дій була організація переговорів з урядом Австро-Угорщини, який доз­волив перетворити Легіон січових стрільців на полк січових стрільців. Січове стрілецтво дало присягу боротися за волю України у складі ав-стро-угорської армії (2500 вояків).

Проте австрійський уряд у своїх стратегічних планах не приділяв великої ваги українському питанню. Набагато важливішим йому здавалося польське питання. Австро-угорський і німецький уряди 5 листопада 1916 р. проголосили утворення самостійного Польсько­го королівства, що складалося з польських земель Російської імперії (на той час окупованих німцями). Водночас Галичина дістала повну автономію без поділу на східну і західну частини, тобто без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення укра­їнців під повну владу поляків. Це рішення ставило під великий сумнів доцільність орієнтації українців на держави Троїстого союзу. Ця по­дія стала причиною того, що Головна українська рада в 1916 р. скла­ла свої повноваження. Союз визволення України проіснував майже до завершення війни, припинивши діяльність наприкінці 1918 р.