Вторник, 19.09.2017, 14:47
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 20-30-х РОКАХ

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 20-30-х РОКАХ

 Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай несприятливими для українського народу. Україн­ські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьо­ма державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка раніше на­лежала Австро-Угорщині. У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 рр. у складі Польщі залишилася частина українських зе­мель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район — Західну Ук­раїну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бессарабії — Хотин-щину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпат­ська Україна.За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебува­ли у складі Польщі, проживало 8,9 млн осіб, серед яких було 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національно­стей — євреїв, білорусів, німців та ін.Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад 3 млн), які проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн).

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину ча­стиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом при­мусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежо­вувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угор­щиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Во­лині й тим самим заперечити існування єдиного українського наро­ду, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уря­ду в царині мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових (народних) шкіл у Галичині змен­шилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь зав­дяки мужності вчених, об'єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шев­ченка, у столиці Галичини було засновано таємний Український уні­верситет (1921-1925 рр.).

Західна Україна у складі Польської держави залишалась економі­чно нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припа­дало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості.

Незважаючи на те що Західна Україна була одним з найбільш пе­ренаселених аграрних регіонів у Європі, польський уряд широко за­проваджував так зване осадництво, тобто роздавав польським пере­селенцям найкращі землі у краї і щедро фінансував їх. До 1939 р. у сільській місцевості оселилися близько 200 тис. поляків, у містах — близько 100 тис. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з клаптиків землі, що їм належали. До Канади і США виїхали близько 200 тис. осіб.

Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можли­вості для організації суспільно-політичного і громадського життя. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вони не супере­чили законам. Однак діяльність комуністів виходила за межі консти­туції і була нелегальною. Створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій тери­торії, населеній українцями. Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала економіч­ну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівниц­тво КПЗУ утворило в 1926 р. ширшу й аморфнішу організацію — Ук­раїнське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

У 20-30-ті роки західноукраїнські землі, що перебували під вла­дою Польщі, стали епіцентром національно-визвольної боротьби всього позбавленого державності українського народу. У ній брали участь представники різних кіл населення та політичних течій. Голов­ним осередком легальних поміркованих політичних сил стало Ук­раїнське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно виник­ло у 1925 р. внаслідок злиття Української народно-трудової партії (УНТП) та дрібних організацій центристського спрямування Гали­чини і Волині. На чолі міжпартійного об'єднання стояли Д. Левиць-кий, В. Мудрий, С. Баран та ін. Українське національно-демократич­не об'єднання проголошувало боротьбу за самостійну і соборну Українську державу легальними засобами, на демократичних заса­дах, широко використовуючи парламент, заперечуючи терористські, насильницькі засоби боротьби. На початку 30-х років УНДО висуну­ло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. Пізніше во­но виступило ініціатором "нормалізації" польсько-українських від­носин. Одного з лідерів партії В. Мудрого було обрано віце-маршал-ком сейму Польської Республіки.Легальний демократичний рух було представлено також Україн­ською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП), що в боротьбі за незалежну Україну перебувала під впливом соціалістичних ідей, при цьому різ­ко заперечуючи більшовицький тоталітарний режим.Велика економічна криза 1929-1933 рр., яка супроводжувалася ма­совим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських "осадників", нападів і погромів. Загалом було за­реєстровано близько 2200 актів "саботажу". Під приводом боротьби з "українськими терористами" уряд переходить до каральних репре­сивних акцій щодо українського населення, проголошуючи так звану політику пацифікації (заспокоєння). У середині вересня 1930 р. під­розділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися із селян, інколи закатову­вали їх до смерті.Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків позбавлення волі.

Скориставшись труднощами внутрішньополітичного становища, режим Ю. Пілсудського в 30-ті роки набув ознак військової дикта­тури. Польський сейм був розпущений, опозиційні парламентські сили, у тому числі й 30 українських депутатів, потрапили до в'язниці.Посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Картузькій, де більшість політв'язнів становили українці, учасники національно-визвольного руху.

Організаційним центром прорадянських сил на окупованій Поль­щею українській території стає КПЗУ. За рішенням Комінтерну КПЗУ оголошено складовою Компартії Польщі з наданням їй широ­кої автономії. Основним гаслом комуністів Західної України було возз'єднання всіх етнічних українських земель у межах Радянської України. Проте популярність і авторитет КПЗУ стали невпинно спа­дати на початку 30-х років внаслідок інформації про події в Радян­ській країні — примусову насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 рр., припинення українізації, масштабні репресії серед усіх верств населення, встановлення сталінського тоталітарного режиму. Символічною стала доля й КПЗУ, яку було ліквідовано в 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну під приводом, нібито керівництво в ній захопила фашистська агентура.

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Захід­ної України став український націоналізм. Ще в 1920 р. головним осередком націоналістичного підпілля стала Українська військова організація (УВО), що об'єднала колишніх вояків УНР. Очолив УВО колишній командир Січових стрільців, полковник Є. Коновалець. Із середини 20-х років керівники УВО напружено працюють в напрям­ку консолідації всіх націоналістичних сил. Внаслідок цього у Відні 27 січня — 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес (Великий збір) україн­ських націоналістів. На основі злиття різних угруповань було про­голошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). Ставши найвпливовішою в українському політичному житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України. Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) було обрано Є. Ко-новальця. Напередодні Другої світової війни, в умовах постійного тиску з боку польської влади ОУН налічувала майже 20 тис. свідо­мих бійців і багато співчуваючих.

Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов (український публіцист, політич­ний діяч, один з його авторів), націоналізм. Інтегральний націона­лізм проголошував першість волі перед розумом, перевагу національ­них інтересів над індивідуальними, стверджував, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом. Подібні принципи дещо нагадували тоталітарну ідеологію, що в 30-х роках утверджується в багатьох європейських державах (Італії, Німеччині та ін.). Однак ототожнювати український інтегральний націоналізм з італійським чи німецьким фашизмом не можна; він ви­ник у середовищі пригнобленої нації, не маючи власних державниць­ких структур.Своєї стратегічної мети — звільнення від окупаційної влади та розбудови Української незалежної держави — оунівці досягали, зас­тосовуючи різноманітні засоби боротьби. Збройна відсіч окупантам, організація терористичних актів особливо посилились після так зва­ної пацифікації з боку поляків на початку 30-х років, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера. Найвідомішою акцією ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р. поль­ського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Наслідком цього терористичного акту став арешт діячів ОУН, серед яких були С. Бан-дера та М. Лебідь. Проте репресії поляків виявилися неспроможними здолати національно-визвольну боротьбу українського народу. Вона посилювалася. Підступно, внаслідок вибуху міни, підкладеної ра­дянським агентом, у Роттердамі 23 травня 1938 р. був убитий Є. Ко-новалець. Загибель лідера ОУН залишила організацію без керівниц­тва напередодні вирішальних в історії Європи подій.

Загальна кількість українського населення на підвладних Румунії територіях становила 790 тис. осіб. Становище української меншини тут було ще нестерпнішим, аніж у Польщі. З перших днів загарбання українських земель румунська влада щодо місцевого населення здій­снювала політику жорстокого тиску, тотальної румунізації, вдаю­чись до відкритих насильницьких дій. Так, з 1919 до 1928 р. на тери­торії Буковини зберігався воєнний стан. Місцевих українців тут не визнавали окремою нацією, проголосивши їх "українізованими ру­мунами".

До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати ру­мунізації православну церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини, віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. На спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання. Останнє мало й позитивний наслідок. Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму щодо українців.

Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства Північної Буковини і Бессарабії залишились, як і рані­ше, дрібними і напівкустарними. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х років. В умовах кризи кількість промислових підприємств Пів­нічної Буковини скоротилися майже наполовину.

Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували заробітну плату в половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище без­робітних. У Бессарабії, як і загалом у Росії, поміщицька земля була поділена між селянами. Румунські власті після анексії краю поступо­во відібрали у селян близько половини поміщицької землі, яку повер­нули колишнім власникам. Світова економічна криза 1929-1933 рр. тяжко вплинула на селянське господарство. Ціни на зернові культу­ри істотно знизились, на кукурудзу — майже в шість разів. У резуль­таті посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Високі податки і несприятлива ринкова кон'юнктура призводили до розорення селянських господарств. Так, у Бессарабії були закладені майже всі господарства селян.

Короткочасна лібералізація румунських владних структур у 1928­1938 рр. призвела до легалізації політичних партій, що пожвавило українське суспільно-політичне життя. У 1927 р. було створено Ук­раїнську національну партію (УНП) під проводом В. Залозецького, яка намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1929 р. на Буковині виникає партія під назвою "Визволен­ня", яка обстоювала ідею приєднання до Радянської України. На по­чатку 30-х років на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з П. Григоровичем, О. Забачинським та Д. Квітковським. Цей рух застосовував організаційні принципи та методи боротьби оунів-ців Східної Галичини. У 1938 р. король Кароль ІІ встановив у Ру­мунії військову диктатуру, що призвела до відродження репресивних каральних дій центрального уряду щодо українців.

Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було знач­но кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка зали­шилась єдиною послідовною демократичною державою Централь­ної Європи і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин. Переважна більшість українського на­селення (близько 455 тис.) проживала на сході країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословач­чини, стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. З цією метою у 20-х ро­ках  тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став пе­рерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі.Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. Жодного нового великого підприєм­ства за 20 років у краї не було побудовано.

Певних успіхів було досягнуто у галузі народної освіти. Загально­українське значення мали відкритий у Празі Український вільний уні­верситет, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Але незважаючи на демократизм, чехословацький уряд не погоджувався йти на поступки в головному питанні — надати Закарпаттю авто­номію.

Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і куль­турну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбува­лися регулярно, місце в чехословацькому парламенті виборювало до 30 партій. Найвпливовішою у країні політичною силою були укра­їнофіли, які групувались в Українському національному об'єднанні. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець А. Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Українофільська течія обстоювала ідею єдності за­карпатських українців з усім українським народом.

Впливовою політичною силою на Закарпатті були також русофіли і комуністи. Комуністи входили до складу Комуністичної партії Че-хословаччини і обстоювали відверто прокомуністичні, прорадянські позиції, наполягаючи на приєднанні краю до Радянської України.

У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюєть­ся. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпа­ду Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Ско­риставшись цим, лідери українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго — 28 жовтня 1938 р. до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А. Во-лошиним. Держава Карпато-Україна (так почали називати Закар­паття) розбудовувалася в дуже тяжких умовах, під тиском зовніш­ньополітичних обставин. 2 листопада відбувся так званий Віденсь­кий арбітраж. Згідно з його рішенням Угорщина одержала південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1100 тис. У Карпато-України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією. Столицю її довелося перенести в Хуст. Не витрачаючи часу, українофіли почали будува­ти державність на урізаній території Карпатської України. Адмініст­рація, система освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розгорнулась підготовча робота зі створення збройних силКарпатської Січі. Незабаром тут налічувалося до 5 тис. бійців. У роз­будові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини і заокеанська діаспора. Курс А. Волошина на ут­вердження державності діставав схвалення у населення краю: на ви­борах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція укра­їнських партій отримала переважну більшість голосів. А. Волошин 14 березня 1939 р. проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд. 15 березня сейм обрав таємним голосуванням, але одноголос­но, А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Кар­патської України, визначив державну мову, прапор і гімн.

За два дні до проголошення незалежності Карпатської України за домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею всього Закарпаття. Угорські війська 15 березня рушили на неокупо-вану частину Закарпаття і після запеклих боїв вдерлися до Хуста. Но-востворена держава українського народу припинила своє існування.Проголошення Карпатської України мало велике історичне зна­чення. Цей факт виявив одвічне непереборне прагнення українського народу до створення власної національної держави, допоміг закар­патцям остаточно усвідомити себе частиною єдиного українського етносу.

akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА