Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток у XII — першій половині Хііі ст

2.2. Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток у XII — першій половині Хііі ст.

У ХІІ-ХІІІ ст. на території України підносяться Галицьке і Волин­ське князівства. М. Грушевський вважав ці князівства спадкоємцями політичних і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у східних передгірних районах Карпат, у верхів'ях річок Дністра і Пру­та. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати. На схід від Волині лежало Київське князівство. На західних і північних кордонах Галичина боролася з угорцями і поляками, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів — литовських племен. Обидва князівства були вдало розташовані, їх не діставали напади зі степу. Волинь і Галичина були густо населені. А їх міста стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі — товару, який був потріб­ний усій Русі.

Протягом 980-990 рр. київський князь Володимир відвоював у по­ляків Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він за­снував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича поблизу кар­патських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Галичина і Волинь істотно розширилися. У Галичині бояри були заможні та владні. Винятково велику владу галицьких бояр можна пояснити їхнім походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повнова­ження вони діставали не від князя, а внаслідок узурпування общин­них земель. Крім того, багато хто з них торгував сіллю, що забезпе­чувало їм міцне економічне становище і давало можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві події.

На відміну від галицьких бояри Волинського князівства прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й мав на них істотніший політичний вплив, ніж на

Галичину. Волинські бояри одержали земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості князя й тому більше підтри­мували його.

З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростисла-вичі — Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів- суперників та угорців у 1099 р. Після їх смерті син Володара Володимирко (1124­1152 рр.) об'єднав у 1141 р. галицькі землі у князівство з центром у Галичі. Він розширив межі князівства, боровся проти Угорського ко­ролівства, успішно протистояв прагненню Великих князів київсь­ких підкорити собі Галичину. Син його Ярослав Осмомисл (1152­1187 рр.) розширив кордони Галичини аж до гирла Дністра, уклавши союзні договори з Угорщиною і Польщею.

Проте Осмомислові не вдалося обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона почала відкрито боротися проти його сина Володимира (1187-1198 рр.). Він змушений був утекти до Угорщини. Скориставшись цим, угорський король Бела III захопив у 1189 р. Га­лицьке князівство і посадив у Галичині свого сина Андрія. Проте галичани повстали і вигнали загарбників. З допомогою польського князя Казимира влітку 1189 р. Володимир знову зміг повернутися в Галич, та його залежність від бояр ще більше посилилася.

У середині XII ст. швидко розвивається Волинське князівство. За часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ьяс-лавича Волинська земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170-1205 рр.). Між сусідніми Галичиною та Волинню розвивалися жваві господарські зв'язки. Цей чинник, а також потреба спільної боротьби проти аг­ресії з боку Польщі й Угорщини стали передумовами об'єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р. галицькі бояри запросили Рома­на княжити в Галичині, однак цьому перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя Володимира Ярославича Ро­ман зумів захопити Галич і об'єднати Галичину з Волинню.

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні кня­зівської влади, тобто на ослабленні бояр. Багатьох з них він відпра­вив на каторгу або стратив. Союзниками князя в боротьбі з боярами були міські жителі та дрібні бояри. Князь Роман успішно здійснював і зовнішню політику. Він двічі, у 1202 і 1204 р., очолював об'єднані походи українських князів на половців, які завершилися вдало. Ро­ман здійснив кілька походів у литовські та польські землі й у 1196 р.

приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвагів. У 1203 р. поразки в боротьбі з ним за Київ зазнали суперники із Суз­даля, і князь Роман заволодів Києвом.

Таким чином, під владу галицького князя потрапили всі українсь­кі князівства, за винятком Чернігівського. Продовжуючи у 1205 р. походи польськими землями, Роман потрапив у засідку і загинув.

Незабаром після смерті князя Романа знову почалися чвари між князями, боярські інтриги, посилилося іноземне втручання, що врешті призвело до розпаду держави. Синам його Данилові та Ва­силькові було відповідно три та один рік, і галицькі бояри вигнали їх разом з їхньою матір'ю княгинею Анною. При цьому визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку — прагнення до збереження і зміцнення князівства, з іншого — до поділу і роздробленості його те­риторії. За об'єднання земель під владою Великого князя виступали дрібні й середні бояри та городяни. Вони боялися необмеженої влади боярської верхівки, яка зосередила у своїх руках великі земельні ба­гатства. Підтримувала князя також група володимирських бояр. Бо­яри, які були проти князівської влади, запросили княжити трьох Іго-ревичів, синів героя "Слова о полку Ігоревім". Та для багатьох бояр це стало великою помилкою. Не бажаючи ділитися владою з бояра­ми, Ігоревичі знищили майже 500 бояр. Однак бояри з допомогою угорців стратили Ігоревичів. Скориставшись обуренням мас, поль­ські й угорські феодали, прикриваючись захистом прав Данила і Ва­силька, захопили й поділили між собою Галичину. Данило і Василь­ко у 1215 р. дістали батьківську вотчину — Володимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угорців. Бояри запросили кня­жити Мстислава Удатного, і він княжив у Галичі до 1228 р. Водночас Данило і Василько об'єднали землі Волинського князівства і в результаті воєнних дій тільки у 1238 р., спираючись на городян і ду­хівництво, заволоділи Галичем. Так була відновлена єдність Галиць­ко-Волинського князівства.

У цей самий період виникла загроза німецької феодально-като­лицької агресії. У 1237 р. німецькі лицарі-хрестоносці захопили місто Дорогичин і хотіли перетворити його на опорний пункт для дальшо­го просування в Галицько-Волинське князівство. У 1238 р. Данило розбив хрестоносців і звільнив Дорогичин.

Данило Галицький і далі здійснював політику об'єднання україн­ських земель. У 1240 р. він захопив Київ і посадив там свого воєводу Дмитра. Взявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь.

Проте обидва князівства ще протягом певного часу існували як єдине ціле під орудою старшого брата Данила.

У внутрішній політиці Данило, як і його батько, намагався забез­печити собі підтримку серед селян і городян, щоб не залежати від бояр. Він побудував багато міст, у тому числі в 1256 р. Львів, який був названий на честь його сина Лева. Для заселення нових міст Да­нило запрошував ремісників і купців з Німеччини й Польщі, а також руських земель. Багатонаціональний характер галицьких міст підси­лювався великими вірменськими і єврейськими громадами, які після занепаду Києва переселилися на захід. У селах для захисту смердів від бояр призначалися спеціальні чиновники, створювалися військові загони із селян. Та монголо-татарська навала перешкодила Данилові здійснити його плани.