11.2. Війна радянської Росії проти УНР

Спочатку основним супротивником Раднаркому в Україні була не Центральна Рада, а підпорядковані Тимчасовому урядові органи. В Україні таким органом, який мав реальну силу, був штаб Київсько­го військового округу (КВО), у розпорядженні якого перебували ти­лові гарнізони російської армії. Однак під час жовтневого 1917 р. по­встання в Києві, яке тривало три дні, коли на вулицях міста з'явились окопи й барикади, почалися бої, переважно на Печерську, у районі заводу "Арсенал", а київські робітники загальним страйком підтри­мали більшовицьке повстання, виявилась нездатність генералітету керувати революційно настроєною армією. Штаб КВО був змуше­ний вивести з міста війська. Господарями становища залишилися більшовицький революційний комітет і Центральна Рада. Вони пере­бували між собою у стані озброєного нейтралітету. Щоб подолати національно-визвольний рух в Україні без прямої конфронтації, ке­рівники більшовицької партії вирішили перетворити Центральну Раду на виконавчий комітет рад України. Ьшими словами, більшо­вики задумали використати створювані Центральною Радою форми державності, але надати їм радянського характеру. Так у боротьбі з українським національно-визвольним рухом народилась ідея націо­нальної радянської державності.

Гдею про перетворення Центральної Ради на Центральний вико­навчий комітет (ЦВК) рад України більшовики почали активно по­ширювати в масах. Ця робота приносила плоди. Тіею підтримало ба­гато виконкомів Рад, особливо в Донбасі.

Вдаючись до політичних методів боротьби за владу в Україні, біль­шовики не забували й про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який почав готувати нове повстання в Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на 13 грудня 1917 р. ук­раїнські частини оточили казарми більшовицьких військ, роззброїли їх, посадили в ешелони і відправили до Росії.

Однак Раднарком і Центральна Рада не визнавали стану війни між собою. Підкреслено лояльно поводилась українська адміністрація. У містах України нормально працювали організації та установи, що перебували під більшовицьким контролем. Видавалась більшовиць­ка преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії.

Центральна Рада і її уряд мали велику підтримку серед населення України. Однак уряд проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань. Конфіскація земель і передача їх у руки селян здійснювались повільно, залишалася в недоторканності стара банківська система, були збережені старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти й навчання.

Не дивно, що з Росії в Україну почали тікати (і знаходили тут під­тримку) залишки панівних верств. Більшовикам це, звичайно, не могло сподобатися. Україна мимоволі ставала оплотом антибільшо­вицьких сил. Назрівав конфлікт. Ще одна тогочасна подія загост­рила відносини між Центральною Радою і російським Раднаркомом. У Петрограді ще влітку 1917 р. було утворено Донський військовий уряд під керівництвом генерала О. Каледіна на території області Війська Донського.

Для боротьби з О. Каледіним Раднарком направив війська. Напе­редодні вирішальних боїв Донський уряд почав стягувати з усіх фронтів козацькі частини. Центральна Рада погодилася пропускати їх на Дон через територію України, а О. Каледін — українські вій­ськові частини з Дону в Україну. Тоді М. Криленко, призначений більшовиками новий верховний головнокомандувач військ радянсь­кої Росії, 17 грудня 1917 р. радіотелеграфом передав до Києва підпи­сану В. Леніним і народним комісаром закордонних справ Л. Троць-ким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. У те­леграмі було заявлено про визнання Раднаркомом УНР, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право відокремитися від Росії або укласти договір з Російською Республікою про федеративні відносини. Раднарком не ставив знака рівності між Центральною Ра­дою і проголошеною нею УНР. Центральна Рада звинувачувалася в тому, що відмовилася негайно скликати крайовий з'їзд українських Рад і не визнала радянської влади в Україні. Поряд з цим Раднарком висував до Центральної Ради чотири ультимативні вимоги: відмови­тися від спроб дезорганізувати спільний фронт (ішлося про утворен­ня Українського фронту); не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими йому урядами; пропускати ре­волюційні (тобто більшовицькі) війська на Південний фронт; припи­нити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні. Телеграма закінчувалася прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні.

Голова Генерального секретаріату В. Винниченко і генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін відповіли Раднаркому одразу: усі його вимоги відхилялися. Було вирішено припинити транс­портування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри ук­раїнських грошей. Починаючи повномасштабну війну з Централь­ною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Після закріплення в Харкові (23 грудня 1917 р. більшовики і ліві есе­ри сформували там військово-революційний комітет, до якого пере­йшла влада), почалася робота зі скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. I Всеукраїнський з'їзд Рад працював у Харкові 24-25 грудня 1917 р. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе зна­чення. Виходило, що радянська Росія не воювала проти УНР, а об­стоювала в боротьбі з Центральною Радою право на існування ра­дянського уряду, проголошеного представниками трудящих єдиної України.

На з'їзді було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України у складі 41 особи, із них 35 більшовиків. Головою ЦВК обра­ли лівого українського соціал-демократа Ю. Медведєва. Цей комітет затвердив перший радянський уряд України, до складу якого ввійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сер-гєєв (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош.

На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які одна­ково наполегливо стверджували, що вони є справді українськими та робітничо-селянськими. Одразу після утворення в Харкові найвищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним з перших декретів уряду радянської влади був декрет про скасування заборо­ни на вивезення хліба з України в Росію. Услід за цим було опуб­ліковано постанову про недійсність усіх постанов Генерального сек­ретаріату. Поряд з війною декретів тривала силова боротьба.

У цій ситуації керівництво Центральної Ради звільнилося від ілю­зій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республі­ку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалася необхідність самостійних мирних переговорів з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську. 25 січня 1918 р. на відкритому засі­данні в Києві М. Грушевський оголосив останній універсальний за­кон Центральної Ради — IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не за­лежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усі­ма сусідніми державами — Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республі­ки. Влада в ній належатиме лише народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, ук­раїнська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністерств". Водночас з IV Універсалом був прийнятий Закон про національно-персональну автономію, в якому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має пра­во на самостійну організацію свого національного життя незалежно від місця перебування.

Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович.

Проте наприкінці січня 1918 р. радянські війська з різних боків по­чали наступ на Київ. Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 29 січня почали збройне повстання. Осередком його став завод "Арсенал". Після п'ятиденних боїв "Ар­сенал" було взято штурмом. Понад 200 робітників загинули або були розстріляні. Не менших втрат зазнали гайдамаки та січовики, які штурмували завод.

Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінки — Крути, С. Петлюра 29 січня 1918 р. надіслав студентський курінь, сформований з київ­ської молоді, студентів вузів і гімназистів старших класів, — загалом 420 осіб. Вони стійко трималися. Героїчні захисники Крутів своє зав­дання виконали, затримавши на кілька днів радянські війська, які наступали на Київ. Однак один загін студентів і гімназистів під час бою потрапив у полон. 27 полонених вивели на задній двір станції і стратили.

Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та поранених і відступили. Пізніше в Києві вбитих було поховано. Військові підрозділи Центральної Ради 25 січня залишили Київ і на­правилися до Житомира, куди вже переїхали Центральна Рада і уряд.