УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У XII — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV ст.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У XII — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV ст.

2.1. Розпад Давньоруської держави на окремі князівства — землі

Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важ­ливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним ордам кочовиків. Східні слов'яни, які об'єднались в єдину міцну дер­жаву, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на ХІІ-ХШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.

Для земель Давньоруської держави у ХІІ-ХІІІ ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зрос­танням феодального землеволодіння і феодальної залежності смер­дів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з'являється й умовне зем­леволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружин­никам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служи­тимуть їм.

Основне населення Русі — селяни-смерди — поділилося на дві гру­пи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої "належності" князеві з періодичною ви­платою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.

У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина вироб­ляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв'язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відок­ремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники — колишня опора Великого князя київського — більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.

Збільшувались і зміцнювались великі міста — центри ремесла і тор­гівлі, які суперничали з Києвом. У середині ХІІІ ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей — 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Ба­гато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Во-лодимир-на-Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, По­лоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі.

Великому київському князеві важко було управляти великою краї­ною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі усклад­нювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат яко­мога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель.

Великі київські князі виділяли своїм синам наділи з містами і села­ми у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів наба­гато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини ХІІ ст. Давньорусь­ка держава остаточно розпалася.

Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвит­ку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, ос­кільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим ско­ристалися зовнішні вороги — половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші — і почали набагато частіше нападати на Русь.

Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князів-ства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, вида­вали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолю­вав землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князів-ства-землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Ок­ремими землями — уділами — управляли менші князі — васали Ве­ликого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важли­вих питань, скликалися також земельні князівські з'їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єди­на православна церква з номінальним центром у Києві.

На території України існували Київська, Чернігівська, Переяслав­ська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі.

Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої Наддніпрянщини і межувала з Половецьким степом, що, природно, не забезпечувало їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внут­рішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.

Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодаль­ної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 рр.), Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.), Ізяслав Мстиславич (1146­1154 рр.), Юрій Долгорукий (1155-1157 рр.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 рр.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 рр.), Гліб Юр'євич (1169-1170 рр.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177­1194 рр.). У 1183 р. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об'єднані дружини Київського, Переяславсь­кого, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі вій­ська. Хан Коб'як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само був розбитий.

Важливу роль в Україні відігравало Чернігівське князівство з міс­тами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ,

Стародуб, де укріпилася династія Ольговичів — наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.

У цей період в удільному Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в по­ловецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Воло­димир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половець­кого полону з допомогою половчанина Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб ут­римати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернув­ся до батька. Про це розповідає "Слово о полку Ігоревім".

Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяс­лаві). Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чер­нігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.

Турово-Пінська земля лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об'єктом литовської експансії.

У другій половині ХІІ ст. Київська земля і Київ починають занепа­дати. Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим Київським престолом. Тому на території Київської землі то­чилися постійні міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, тор­гівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штур­мом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володи-миро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Ве­лике Гніздо у 1203 р., розграбували і спустошили Київ, через це наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. він повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні переміс­тився на Захід — до Галицько-Волинського князівства.