Воскресенье, 19.11.2017, 05:58
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Українська культура 20—30-х років

13.3. Українська культура 20—30-х років

Культура — історично виважений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, що виражається у способах органі­зації життя і діяльності людей, а також створюваних ними матері­альних і духовних цінностях. Відповідно до двох основних видів сус­пільного виробництва культура поділяється на матеріальну і духовну.У доктрині більшовиків про побудову комуністичного суспільства важливе місце посідала культурна революція. Основний наголос у культурно-просвітницькій діяльності робився на ідеології, вихованні мас у дусі комуністичних ідей.Метою "культурної революції" було формування в суспільній сві­домості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

У 20-ті роки важливим напрямком культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було ство­рено товариство "Геть неписьменність", яке очолював голова ВУЦВК Г. Петровський. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителі, назвали по-воєнному — культармійцями. Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надава­ла певні пільги тим, хто навчався.У 1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічно­го обов'язкового навчання дітей. У містах це завдання було викона­но за кілька років. Проте в цілому в Україні в 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалось 35 % дітей шкільного віку.Найголовнішим завданням у сфері культури партія вважала підго­товку фахівців робітничого походження, їм були надані великі піль­ги. З цією метою при вузах почали створюватись робітничі факуль­тети. Робітфаківці забезпечувались гуртожитком, їм виплачувались державні стипендії.

Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925 р. в УСРР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30 ро-бітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомо­гою рідної мови. Цей фактор, а також стабілізація суспільно-еконо­мічного життя за часів непу позначилися на досягненнях у сфері куль­тури. Так, наприкінці 20-х років частка неписьменних серед доросло­го населення скоротилася з 76 до 43 %.

Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська акаде­мія наук (ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був В. Липський. У 20-х роках у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну роль відігравав М. Грушевсь-кий, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН (з 1929 р. — академік АН СРСР). Він продовжував працюва­ти над справою всього життя — фундаментальною "Історією Украї-ни-Руси". Колегами його були видатні історики Д. Багалій, М. Слаб-ченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький.

У ВУАН плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В. Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий, статистик і демограф М. Птуха. Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впли­вом революційних подій, а згодом — українізації, дав підстави до­слідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особ­ливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них пе­ребували під впливом Пролеткульту — радянської літературно-ху­дожньої та просвітницької організації, для якої було характерне ні­гілістичне ставлення до культури минулого, "культури експлуатато­рів". Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації "Плуг" та "Гарт", які були створені у столиці УСРР — Харкові. Мо­дерністські концепції обстоювали групи "пролетарських письменни­ків": неокласики (М. Зеров, М. Рильський), символісти (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристи (М. Семенко).

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки — Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них — П. Тичина, В. Сосюра, Ю. Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий (справжнє прізвище — Фітильов), а першим її президентом — М. Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кри-чевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян, в музичному мис­тецтві — І. Верьовка, П. Козицький, М. Вериківський, В. Косенко, Б. Лятошинський, А. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи "Березіль" на чолі з Л. Курбасом (Харків) та імені І. Фран­ка під керівництвом Г. Юри (Київ). У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, а в 1928 р. з'явився перший фільм О. Довженка "Звенигора".Творчість українських митців мала велике значення для піднесен­ня національної свідомості українського народу. Завдяки політиці українізації істотно підвищилась питома вага українців у складі кері­вного персоналу, особливо в сільській місцевості. Перевага українців серед представників культури й освіти пояснювалася великим їх від­сотком у наймасовішій категорії фахівців цієї галузі — учителів, особливо сільських.

У добу "великого перелому", тобто наприкінці 20 — на початку 30-х років, гасло культурної революції стало одним з основних для ра­дянської влади. У розвитку масової культури наголошувалося на по­доланні неписьменності дорослого населення. Ця робота набула роз­маху в роки другої п'ятирічки. Вже в 1933 р. було зареєстровано лише 15 % неписьменних віком до 50 років. Щоб не породжувати нове покоління неписьменних, загальноосвітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. На це було спрямовано постанови ЦК ВКП(б) у липні 1930 р. Школи ставали найвагомішим ідеологіч­ним інститутом. Тому влада прагнула не залишити поза впливом ко­муністичної ідеології жодної дитини. Звісно, принцип обов'язковості навчання вніс справді революційні зміни у шкільну освіту. У 1934 р. запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семи­річне) і середня (десятирічне). У другій п'ятирічці в Україні було по­будовано 1864 школи. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку збільшилась май­же в 10 разів і в 1937/38 навчальному році становила близько 2,5 тис. У них навчалося близько третини учнів. На початку другої п'ятиріч­ки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відпові­дало питомій вазі українців у складі населення республіки. Націо­нальні меншини мали свої школи — російські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські та ін.

Незважаючи на певні позитивні зрушення в масовій культурі, у сфері середньої і вищої освіти, науки та мистецтва, сталінський ре­жим поступово бере курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою "націоналістичній контрреволюції". У 1937 р. слово "українізація" раптово зникло з офіційної лексики. У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов, у неросійсь­ких школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови починаючи з 2-го до 10-го класу, а український алфавіт, грама­тика і словник були максимально наближені до неї.

Знову панівною мовою державних установ і закладів стала росій­ська, зменшилася кількість шкіл, україномовних газет і журналів, за­кривалися українські театри, зменшився відсоток українських учи­телів і науковців. Після скасування політики корінізації у школах на­ціональних меншин почали викладати російською або українською мовами.

Нормальне функціонування народного господарства і управління було неможливе без спеціалістів. Тому з початку 30-х років збільши­лись масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського поход­ження через робітфаки і вищі навчальні заклади. У 1938 р. Україна за чисельністю студентів (124 тис.) випередила, зокрема, Великобрита­нію (50 тис.), Німеччину (70 тис.) та Францію (72 тис.). У роки другої п'ятирічки вищі навчальні заклади і технікуми України підготували 196 тис. спеціалістів.

Головним осередком наукової діяльності продовжувала залиша­тися ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було пере­йменовано на Академію наук УСРР. Президентом ВУАН у 1928— 1929 рр. був Д. Заболотний, а з 1930 р. О. Богомолець. З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Акаде­мія почала працювати за планом. Держава повністю фінансувала Академію і контролювала виконання планових робіт. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто ваго­мих результатів. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світове ви­знання дістали фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейфера.

Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців фізико-техніч-ного інституту в Харкові свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу. Під керівництвом О. Бродсько-го і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрямки хімії. Вчені О. Богомолець, І. Шмальгаузен, М. Холодний та В. Юр'єв зробили визначні відкриття в біології.

Починаючи із середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у техніці. Працями Є. Патона та його учнів на наукову основу було поставлено теорію зварювання і вивчення міцності звар­них конструкцій. У 1934 р. створено інститут електрозварювання та гірничої механіки.Значний внесок у теорію освоєння космосу зробив Ю. Кондратюк (О. Шаргей).Вагомих здобутків у боротьбі з епідеміями досягли М. Гамалія і Д. Заболотний. Плідно працювали у сфері медицини та біології О. Палладін, Ф. Яновський, М. Стражеско.

Активно працювали на терені суспільних наук історики Д. Бага-лій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературо­знавці С. Єфремов, О. Білецький, економіст К. Воблий.

У 1930 р. у науково-дослідних установах працювали близько 40 тис. науковців. Але наприкінці 20-х років почалося переслідування вче­них. У 1930 р. відбувся вже згаданий процес над міфічною "Спілкою визволення України" на чолі з С. Єфремовим. Наступним було "ви­криття" ще однієї нібито діючої контрреволюційної організації — "Українського національного центру" (УНЦ). Керівництво нею при­писали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, однак че­рез деякий час ця сфабрикована ДПУ "справа" УНЦ зазнала краху. М. Грушевському дозволили жити в Москві, тобто фактично у виг­нанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську (він був хворий на діабет) після нескладної операції він помер.Репресіям піддавалися вчені-історики М. Слабченко, Ф. Гаврилен­ко і М. Горбань, філософи П. Демчук, І. Агол, геолог Н. Світаль-ський та ін.У листопаді 1937 р. розстріляли М. Яворського.

У 1931 р. поза межами ВУАН було утворено Всеукраїнську асоці­ацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Цю установу було створено з метою успішні­шої розробки проблем суспільних наук, ніж "буржуазна" ВУАН. Од­нак установа проіснувала недовго. У другій половині 1936 р. було організовано академічні інститути гуманітарного профілю, історії України, українського фольклору, української літератури, а також економіки.

Література та мистецтво вважались однією з ділянок "культурного фронту". Партійно-радянське керівництво вирішило докорінно оно­вити склад митців поповненням з робітників і селян. Психологія "ве­ликого перелому" вплинула навіть на цю сферу культури. У 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було "призвано" близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася систе­ма консультативних бюро при редакціях літературних журналів, ви­давались посібники.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письменників України. З'їзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було сформовано Спілку письменників України. У творчі спіл­ки об'єдналися також працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, художників, композиторів іде­ологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-які відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. Зовніш­ньо поважаючи національні форми культури, власті посилено праг­нули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стан­дартами так званого соціалістичного реалізму.

Популярними у читачів України стають вірші П. Тичини, М. Риль­ського, М. Бажана, А. Малишка, В. Сосюри, М. Семенка, твори про­заїків А. Головка, І. Ле, П. Панча, Ю. Смолича, Ю. Яновського, дра­матургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка, О. Корнійчука.

Читачі з інтересом сприймали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. його звинуватили у причетності до "Української військової організації" (УВО) і засудили на 10 років концтаборів. Тоді ж за сфабриковану чекістами належність до УВО був засланий на Соловки письменник М. Ірчан.

У 1934 р., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Влизько, Д. Фальківсь-кий, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. було заарештовано і розстріляно на засланні М. Зерова. Протягом 1937-1938 рр. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова. У 1934-1938 рр. через безпідставні звинувачення було репресо­вано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України (із загальної кількості 193).У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох україн­ських майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури ве­ликий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шум-ський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Пет-русенко.В історію українського театру золотими літерами вписано ім'я Л. Курбаса — автора-новатора, обдарованого режисера і таланови­того організатора, керівника знаменитого театрального колективу "Березіль". У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.

Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шов-куненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх роз­стріляли.У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Ка-валерідзе, І. Савченка. Фільми О. Довженка "Арсенал", "Земля" уві­йшли до скарбниці світового кіномистецтва.Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яск­раво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили в націоналізмі й репресували.

Досягнення української культури могли б бути набагато вагомі­шими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утис­ків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов'язані з нею історичні пам'ятки. Так, весною 1936 р. по-варварсь­кому було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор ХІІ ст. Загалом до 1939 р. понад 70 % церков в Україні були закриті або зруйновані.Такими були досягнення і трагічні сторінки української культу­ри 20 -30-х років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою "розстріляного відродження".


akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА