УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

 7.1. Економіка. Соціально-політичний розвиток. Поділ земель України між Росією й Австрією

У другій половині XVIII ст. основою економіки України залишаєть­ся сільське господарство. Вдосконалюються знаряддя праці, поліп­шується система землеволодіння — здійснюється перехід від трипілля до багатопілля. Нарівні з традиційними починається вирощування но­вих культур: кукурудзи, картоплі, соняшнику, цукрового буряку.

Подальшого розвитку дістало й тваринництво. У маєтках козацької старшини налічувалися тисячі голів великої рогатої худоби, коней, овець.

У другій половині XVIII ст. володіння козацької старшини безпе­рервно розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і царських дарувань. Найбільшим землевласни­ком був гетьман. Останній гетьман України Кирило Розумовський володів майже 100 тисячами селян; йому належало багато хуторів і невеликих міст.

Великими землевласниками стали царські чиновники і російські поміщики. Тільки графу П. Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаро­вано 30 маєтків.

Зазначений період — час різкого посилення феодального пригноб­лення селянсько-козацьких мас. Уже в 60-70-х роках XVIII ст. селя­ни Лівобережжя і Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були брати участь у будівниц­тві фортець, каналів, платити нові види грошових податків.

Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту свободу. У 60-70-ті роки царський уряд і гетьманська ад­міністрація видали кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу. Указ імператриці Катерини II від 3 травня 1783 р. законодавчо закріплював кріпосне право на Ліво­бережній і Слобідській Україні, забороняв переходи селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що вияв­ляли непокору.

Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфак­турного виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі біль­шою мірою орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників.

У нових економічних умовах поступово втратили значення цехи. Вони стримували індивідуальну ініціативу ремісників, обмежували кількість і асортимент продукції.

Великі зміни стались і в організації промислів: поглиблювався по­діл праці, ще ширше почала використовуватися наймана сила. Особ­ливо великого розвитку дістали виноробство, чумацтво. Збільшила­ся кількість підприємств з обробки шкіри. Значні прибутки приносив риболовецький промисел. По всій території України поширюється млинарство.

Збільшилась кількість великих мануфактур. У 1764 р. у Києві по­чав працювати державний збройовий завод "Арсенал". Значно роз­ширився пороховий завод у Шостці. У 90-х роках XVIII ст. на ньому було зайнято 500 селян і робітних людей. У 1774 р. на Слобожанщині засновано великий шовковий завод. У велику мануфактуру перерос­ли Ряшківське і Глушковське суконні підприємства, які виробляли понад 80 % сукна в Україні. Загалом у другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло майже 250 мануфактур.

Значно розширили межі міста України. Міські будівлі виходили за кріпосні стіни, забудовувались околиці. Збільшувалась чисельність населення. У Києві, наприклад, налічувалося майже 42 тис. жителів. Сталися зміни і у складі міських жителів: збільшилась частка робіт­них людей, ремісників і торгівців.

Правове становище міст Лівобережної і Слобідської України ре­гламентувалося жалуваною грамотою 1785 р. Згідно з цим докумен­том у містах діяли магістрати, обиралися думи, скликалися міські збори.

У другій половині XVIII ст. швидко формується єдиний всеросій­ський ринок, і українські землі стають його частиною. Торгівля між Україною і Росією особливо пожвавилася в 1754 р. після скасування між ними митних кордонів.

Українські купці жваво торгували й на зовнішньому ринку. Зміц­нювалися торговельні зв'язки України із сусідніми білоруськими та молдавськими землями. Українські товари йшли до Польщі, Німеч­чини, Угорщини, Туреччини.

Політичний устрій українських земель у складі Російської імперії протягом першого десятиріччя другої половини XVIII ст. характери­зується залишками української державності, що існувала ще з часів Б. Хмельницького. У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Ро-зумовського, останнього з гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою царського уряду вимогам ко­зацької старшини. Водночас царський уряд обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість нього по­чала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. У сенатському указі 1764 р. проголошувалося: "Румянцеву — Голов­ному Малоросійському Командиру — надати таку владу, як генерал-губернатору і Президенту Малоросійської колегії". До складу колегії входило 8 осіб — четверо російських чиновників, а решта — пред­ставники української правлячої верхівки. Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II. За роки його правління як Президента Малоросійської колегії наступ царату на залишки ав­тономії України ввійшов у завершальну фазу. П. Румянцев вживав рішучих заходів щодо припинення селянських переходів, дедалі час­тіше застосовував норми російського законодавства в судовій прак­тиці України. Виконаний під його керівництвом Генеральний опис Лівобережної України (1765-1769 рр.) відкривав шлях до остаточ­ного руйнування української державності. Академік В. Вернадсь-кий так писав про ці трагічні сторінки української історії: "У XVII і XVIII ст. російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання і переварювання Росією України як чужорідного полі­тичного тіла, причому попутно ліквідовувались основи національно­го культурного життя (школа, книговидання). До кінця XVIII ст. за­лишки адміністративної автономії України були остаточно стерті... "

Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лі­вобережній і Слобідській Україні створювалися намісництва, а піз­ніше — губернії. Козацьке військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії. Старшинська верхівка зрівнюва­лася у правах з російським дворянством. Даровану дворянству грамо­ту Катерини II із захопленням сприйняла більшість української знаті, оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права. Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією автономії.

У 1775 р. Катерина II віддала наказ знищити Запорозьку Січ. Влітку 1775 р. царські війська зруйнували січові укріплення і роз­зброїли гарнізон Запоріжжя. Царський маніфест оголосив про лікві­дацію запорозького козацтва: "... можемо Ми оголосити, що немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності, а отже, і козаків цього імені..."

За пропозицією Г. Потьомкіна царський уряд репресував верхівку Запорозької Січі. Вісімдесятирічний кошовий отаман П. Калнишев-ський був заарештований і засланий на північ Росії — у Соловецький монастир на Білому морі, де провів 27 років у келії, звідки його не виводили роками. У 1801 р. за указом царя Олександра I П. Кални-шевського звільнили. Він помер у 1803 р. на Соловках. Перед Преоб-раженським собором Соловецького монастиря лежить гранітна бри­ла з епітафією: "Тут поховано тіло кошового, що спочив у бозі, грізної колись Запорозької Січі козаків отамана Петра Калнишев-ського, засланого в цю обитель за найвищим велінням у 1776 році на упокору... Помер 1803 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду".

На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій Україні. Частину рядових козаків було оголошено військови­ми поселенцями. Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).

З 1788 р. царський уряд, відчуваючи потребу у військовій силі у зв'язку з підготовкою війни проти Туреччини, із запорожців, що за­лишилися, починає організовувати Чорноморське козацьке військо на землях між річками Буг і Дністер. У 1792 р. козаків-чорноморців було переселено на Кубань (сучасний Краснодарський край у складі Російської Федерації). Після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. на узбережжі Азовського моря формується Азовське козацьке військо.

Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У цей період основними землевласниками були поль­ські пани. Маєтки окремих магнатів не поступалися королівським. Так, у складі володінь сім'ї Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл.

Від великих магнатів намагалися не відставати середні й дрібні пани, які захоплювали і приєднували до своїх володінь нові й нові землі.

Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися поміт­ні зрушення, пов'язані з виникненням мануфактур. Почали діяти мід­ноливарна мануфактура в Зінькові (Поділля), суконна в Тульчині, полотняна в Немирові. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки, на яких збувалися найрізноманітніші товари, збира­лися в Бердичеві, Кременці, Луцьку, Житомирі.

Українське населення Правобережжя і західноукраїнських земель підтримувало зв'язки з Лівобережною Україною. Долаючи кордони і митниці, селяни і міські жителі приїжджали на базари і ярмарки до Києва, Ромен, Ніжина. Чимало вихідців з Правобережжя вчилися в Києво-Могилянській академії, Переяславському і Харківському ко­легіумах.

Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху сприяло посилення феодального гноблення, збіль­шення панщини. Посилилося й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив постанову про формальне зрівню­вання у правах католиків, православних і протестантів. Це виклика­ло протест реакційних кіл польських феодалів. Під гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала конфеде­рацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжува­лися грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної ситуації.

Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., пе­реріс у величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою "Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").

Повстання почалося восени 1768 р. Очолив його Максим Залізняк. Повстанці звільнили від поляків десятки сіл і міст Київщини. Незаба­ром вони підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Козаки, які мали захищати Умань, на чолі з Іваном Гонтою перейшли на бік повстанців. Це зміцнило загони повстанців, і в червні 1768 р. вони за­хопили Умань. Визволення Умані мало велике значення — форпост уніатства і католицизму був ліквідований. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя. Тут було знищено польські органи вла­ди і встановлено українське народне самоврядування. Поміщицьку землю передавали в руки тим, хто її обробляв, скасовувалися тяжкі повинності.

Стурбовані посиленням антифеодальної боротьби, уряди царсь­кої Росії і королівської Польщі об'єднали свої сили і розгромили повстанців. Було страчено І. Гонту і його найближчих соратників. М. Залізняка царський уряд заслав на каторгу до Сибіру.

Образи героїв-повстанців надовго збереглися в народній пам'яті. Цим подіям Т. Шевченко присвятив один з найкращих своїх тво­рів — поему "Гайдамаки". Коліївщина відіграла значну роль в істо­ричній долі українського народу. Повстання розхитало польський режим на Правобережній Україні.

У другій половині XVIII ст. Польща переживала період занепаду. Феодально-кріпосницький лад, феодальні чвари, міжусобиці галь­мували розвиток господарства країни.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Пруссія та Австрія. Вони виношували плани роздробити Польщу, прагнули розширити свої воло­діння за рахунок її території. До Пруссії та Австрії приєдналася Росія.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) майже всю Східну Гали­чину захопила Австрійська імперія. Невдовзі був узаконений перехід до неї також Північної Буковини. Таким чином, західноукраїнські землі опинилися під владою австрійських та угорських поміщиків.

Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) поділи Польщі призвели до знач­них змін політичного устрою українських земель. До Росії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Звичайно поділи Польщі були реакційним явищем. За те, що польський народ на багато десятиліть втратив державну незалежність, відповідаль­ність несуть Росія, Пруссія і Австрія. Однак возз'єднання Правобе­режжя з Росією було явищем прогресивним. Воно означало віднов­лення історичної справедливості. Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя було поширено загальноросійські адміні­стративні органи та установи. У краї почали діяти намісництво, а зго­дом губернські управління, царські судові органи.

У другій половині XVIII ст. у результаті тривалих і виснажливих російсько-турецьких воєн Російська держава дістала вихід до Чорно­го моря. Північне Причорномор'я і Крим у 1783 р. увійшли до скла­ду Росії. Було покладено край спустошливим турецьким і татарським набігам на українські землі. Завоювання південних степів, Північного Причорномор'я і Криму мало велике значення для політичного і госпо­дарського розвитку Російської імперії.

Зазначимо, що інтереси російської експансіоністської держави і ук­раїнського суспільства збігалися: у просуванні на південь, до Чорного моря були зацікавлені обидві сторони. Проте зміцнення Росії на бере­гах Чорного моря прискорило водночас процес ліквідації залишків української державності. І оскільки допомога українців у війнах з Туреччиною і Кримським ханством більше не потрібна була, то й непотрібною стала організована військова сила України — Запо­розька Січ.

З кінця XVIII ст. степи Північного Причорномор'я почали швид­ко заселятися. На нові землі прибували селяни з Лівобережної і Пра­вобережної України. Царський уряд роздавав великі ділянки землі поміщикам, чиновникам та офіцерам, які поселяли у своїх володін­нях кріпосних. Сюди прибували також колоністи-іноземці — серби, болгари, молдавани, німці.

На освоєних землях вирощуються зернові культури, тютюн і вино­град. Швидкими темпами розвивається тваринництво. Швидко ос­воюються степи Північного Причорномор'я. Закладаються нові міс­та, зокрема Олександрівськ (сучасне Запоріжжя, 1770 р.), Катерино­слав (нині Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794 р.). У Криму в 1783 р. за­сновано Севастополь. У 1784 р. починає будуватися Сімферополь.

Завдяки використанню покладів корисних копалин у краї розви­вається промисловість. Великим районом видобутку вугілля посту­пово стає Донбас. Виникають суконні мануфактури в Катеринославі і Новомосковську, ливарні — у Херсоні та Луганську. На верф'ях Миколаєва і Херсона будуються військові й торгові кораблі. Одеса, Бердянськ, Маріуполь та інші торгові міста стають морськими воро­тами Російської держави, через них відбувається торгівля з Півден­ною і Західною Європою, східними країнами.

 akadem12.at.ua
monster