Вторник, 19.09.2017, 14:51
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст

УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

 9.1. Україна після скасування кріпосного права

Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різ­номанітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кри­зи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) царський уряд, щоб уникнути рево­люції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні рефор­ми. Тут належність Україні певних територій встановлювалася пер­шим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев'яти українських гу­берніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.

На початку 60-х років царський уряд здійснив "визволення селян" згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про ре­форму. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошу­вали скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим лю­дям права "вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинно­сті — роботою або грішми — змушені були надати селянам у постій­не користування "садибну осілість" і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зо­бов'язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була висо­кої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами

Росії норми селянського землеволодіння (від 3 до 6,5 десятини на рев­ізьку душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобереж­них). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, надавати їм неповні душові наділи. У селах Ліво­бережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн десятин, або 15 % за­гальної площі землекористування. !з загальної кількості 2,5 млн ре­візьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'я­ми — 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ре­візьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а се­лянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Гнтересам поміщиків відповідала також заку­півельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі.

Для державних селян (50 % селянства України — 2,2 млн ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні пла­тежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ. У 1862 р. було здійс­нено реформу фінансового господарства держави й управління фінан­сами зосереджено в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: переозброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровад­женням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років. У 1864 р. здій­снено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Су­дові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньо­му брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.

Останньою реформою була міська (1870 р.). У містах встановлю­валися міські ради — "думи", членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана міським головою. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тільки-но пережило поль­ське повстання, земство поширилося в 1911 р., що негативно позна­чилося на освіті й економіці, а головне на національній свідомості населення правобережних губерній. Незважаючи на серйозні недо­ліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприя­ли розвиткові капіталізму в імперії. Так, в Україні в 1869 р. налічува­лося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. — 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, по­єднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної ме­режі Росії. Велике значення для подальшого економічного піднесен­ня України мав розвиток морського торговельного флоту. Найбіль­шим портом на півдні України стала Одеса. Важливе значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іно­земний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, ство­рювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення Ук­раїни становило близько 13 % загальної чисельності населення.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товар­ний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Про­тягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобе­режні на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сіль­ського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплав­ленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізня­лися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий харак­тер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському гос­подарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблю­вали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протя­гом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної Ук­раїни, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними да­ними, протягом 1890-1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян.

Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. ро­бітників.

Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період роз­вивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноб­лення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українсь­кого народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний цирку­ляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати україн­ською мовою книги "учбові і взагалі призначені для початкового чи­тання народу". Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензу­ри, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександ­ра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу — 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважли­вішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вис­тави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обме­жень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії — ліберальна і революційно-демократична.

Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху — звільнені із зас­лання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш — згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку "Громада". Ана­логічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України — Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., — відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політич­ного щомісячника "Основа", що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 рр. Першочерговою турботою громадівців було поліп­шення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шев­ченка, погодились, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполі­тичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і

П. Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.

На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походи­ли з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з наро­дом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив україн­ською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.

Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури ви­конували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтеліген­ції, що іменувався "Старою громадою", і далі видавав різну літера­туру українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише че­рез кілька років після цього царського погрому "Громада" таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгома­нов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став "батьком" українського соціалістичного руху.

У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою "Громада", де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі ви­ступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-ос­вітній діяльності та національному рухові в Україні.

У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гурт­ки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гур­ток "Київська комуна", до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. "Земля і воля народові!" — таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових се­лянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народ­ницький рух внесло "ходіння в народ", яке з 1874 р. набрало масово­го характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринсь­кому повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське пов­стання. З цією метою народники використали бунтарські настрої се­лян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на "доб­рого царя". Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з до­помогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію "Таємна дружина", учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. "чигиринську змову" було розкрито, майже тисячу людей заарешто­вано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці й виїхати за кордон.

Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. На­прикінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою ді­яльність, багато їх учасників було заарештовано.

В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба ро­бітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація "Півден­норосійський союз робітників", члени якої керували страйками ро­бітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив "Союз", його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в'язниці. Були засуджені також його соратники.

Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрів-ська (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено "Союз боротьби за визволення робітничого класу", який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катери­нославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін — колишній учасник петербурзького "Союзу боротьби", того ж року об'єдналися в "Союз боротьби" соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники "Союзу боротьби" Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках ста­ло "Братство тарасівців", організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.

Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався про­мисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфак­тур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство де­далі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загост­рювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв'я-заність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала бо­ротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції — ліберальна та революційно-де­мократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній те­риторії України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв'язки, які об'єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою пе­редумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу по­ловину ХІХ — перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.

На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.

akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА