Воскресенье, 19.11.2017, 05:58
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Суспільство. Економіка. Культура

6.2. Суспільство. Економіка. Культура

Українське суспільство в зазначений період не було єдиним і ста­більним. Існували великі внутрішні суперечності між українською верхівкою і рештою населення. Українці частково ополячились на Правобережжі й обрусіли на Лівобережжі. Трагічні наслідки для сус­пільства мала втрата національної еліти. Перед українцями постійно стояла дилема: або вірність своєму народові, або асиміляція і вход­ження у правлячі польські чи російські кола. Канадський історик ук­раїнського походження О. Субтельний зазначав, що українці втрати­ли клас, який керує суспільством, ставить певні політичні цілі, сприяє розвитку культури й освіти, підтримує церкву, формує почуття само­бутності суспільства.

У другій половині XVII ст. українське суспільство виявилося по­діленим на кілька релігійних конфесій: православ'я, католицтво, уні­атство. На Правобережжі панували католицизм і уніатська церква. На території Лівобережної України діяла Православна Церква, яка підпорядковувалася Вселенському Константинопольському патрі­арху. Проте в 1686 р., відчуваючи потужний тиск Москви, глава Ук­раїнської Церкви митрополит Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріарху.

Поділ українського суспільства на різні релігійні конфесії, перехід Української Православної Церкви в підпорядкування московській патріархії посилили конфронтацію в суспільстві, що призводило до його нестабільності.

Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства в Україні у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. від­бувались у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження до складу Росії сприяло прискоренню роз­витку сільського господарства, ремесла, промислів, розширенню ме­режі мануфактур, зростанню міст. З іншого боку, слід наголосити й на негативній ролі царату в історичній долі українців. Самодержав­ство всебічно активізувало національно-колоніальну політику. Після 1654 р. відбувається підпорядкування української економіки і геть­манської влади царському уряду, яке завершилося згодом цілкови­тою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного ладу, монопо­лізацією окремих галузей виробництва. Тисячі українців, особливо за часів правління Петра І (1682-1725 рр.), загинули через нестерпні умови праці на будівництві каналів, фортець, міст. Проте й у цих умовах відбувався об'єктивний процес становлення української на­ції, зміцнювалась її економічна єдність.

У цей період у надрах пануючого натурального господарства по­ступово з'являються ознаки буржуазного суспільства. Насамперед вони виявлялися в сільському господарстві — основі української еко­номіки.

Значно розширилися посівні площі, що зумовлювалося постійним підвищенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Хлібо­робство в Україні було здебільшого зерновим. У першій половині XVIII ст. поряд із зерновими культурами почали вирощувати у вели­ких обсягах і технічні культури — льон, коноплю, тютюн.

Дещо нове спостерігалося й у тваринництві. Дедалі більшого зна­чення набувають племінне конярство й вівчарство.

Істотні зміни сталися й у відносинах між землевласниками, селяна­ми і козаками. Під час визвольної війни великою мірою була ослаб­лена феодальна залежність, частина землі польських феодалів, яких вигнали з Правобережної України, перейшла в користування селян. Відбулися політичні зрушення в соціальній структурі суспільства. Значна частина селян Лівобережжя і Слобожанщини стали вільними людьми — козаками, які належали до стану, що звільнявся від бага­тьох податків, мав право власності на землю, певні пільги у торгівлі та заняттях ремеслом. Проте ці явища були тимчасові. Уже в перші по­воєнні роки козацька старшина почала наступ на права козаків. Вели­кими землевласниками стали гетьман і старшинська верхівка. їхні зе­мельні володіння збільшилися за рахунок захоплення селянських і ко­зацьких наділів. Збільшились землеволодіння церков і монастирів. Вони перетворювалися на справжніх феодалів, що володіли великими маєтками і тисячами селян. Посилювалася залежність селян від фео­далів, збільшувались їхні повинності, подекуди впроваджувалися пан­щина (відробіткова рента) і грошовий оброк (грошова рента). Фео­дальні господарства поступово втягувалися в товарно-грошові відно­сини. Щоб отримати найбільші прибутки, козацька старшина посилювала експлуатацію селян. Серед козацтва дедалі більшою мі­рою поглиблювалося соціальне розшарування.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. істотно по­жвавився промисловий розвиток Лівобережної і Слобідської України. Серед ремесел найбільшого поширення дістали ткацтво, ковальська справа, виробництво скла, винокурне виробництво. Великі міста — Київ, Чернігів, Полтава, Ніжин — стали важливими промисловими і торговими центрами. У них виникали нові ремісничі спеціальності та цехи.

Сталися зміни і в ремісничому виробництві. Дедалі більше виробів цехи виготовляли для ринку. Ширше почала використовуватися най­мана робоча сила. В окремих галузях — склодувній, селітряній, залі­зоробній — наймані робітники становили більшість.

Новим явищем у розвитку економіки стала організація в окремих галузях промислових компаній. На промислових підприємствах по­ряд з традиційним обладнанням дедалі ширше впроваджувалися тех­нічні нововведення — водяні двигуни, нові верстати, що сприяло під­вищенню продуктивності праці.

Про початок розпаду феодальних відносин свідчила також поява в Україні мануфактур: суконних, тютюнових, порохових, винокурних.

Успіхи у промисловому розвитку і підвищення продуктивності сільського господарства сприяли розширенню торгівлі. Збільшува­лася кількість ярмарків. Одним з найбільших ярмарків був Контрак­товий у Києві.

Виробнича спеціалізація окремих районів привела до пожвавлен­ня торгівлі в масштабах усієї України. Поступово створюється єди­ний торговий ланцюг, що з'єднав Лівобережжя, Слобожанщину,

Правобережну, Західну Україну. Через систему ярмарків, торгів това­ри розходилися по всій території України незважаючи на кордони і митниці. Торгівля не визнавала політичної роздробленості України, вона свідчила про економічну єдність українського народу.

Пожвавлені торговельні зв'язки існували і з Росією. До Росії з Ук­раїни везли шкіру, селітру, рослинну олію, віск, мед. Українські міс­та і села одержували з Росії тканини, вироби із заліза, зброю, хутро, посуд, папір.

Збільшується чисельність українського купецтва. Розвиткові тор­говельних зв'язків між окремими районами українських земель і цен­тральними областями Росії сприяв чумацький промисел. Чумаки — українські перевізники товарів — везли до Росії сіль, рибу, продук­цію сільського господарства і ремісницькі вироби. Поступово різні райони України входили до системи всеросійського ринку. Крім то­го, українські купці підтримували тісні зв'язки з Білоруссю, Молда­вією, Литвою, вели пожвавлену торгівлю на ринках Польщі, Німеч­чини, Англії.

По-іншому розвивалося господарство у Правобережній Україні. Панування польських феодалів надовго затримало тут формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали пов­новладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVIII ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних се­лян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого ро­зорення.

Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїн­ських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам'янець-Подільський мали право на само­врядування.

Та польській владі не вдалося розірвати зв'язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці еконо­мічні й культурні зв'язки стали важливою передумовою для майбут­нього їх об'єднання.

Тогочасна антифеодальна боротьба народу України була зумовле­на поступовим відновленням феодального поневолення, послаблено­го війною 1648-1654 рр. Складна політична обстановка, боротьба різних угруповань за гетьманську владу, протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, наступ царського уряду на автономні права України, політична відокремленість українських зе­мель надавали антифеодальним виступам специфічних рис. Спрямо­ваний проти феодальної системи, рух водночас мав і значні визвольні тенденції.

У 1657 р. на чолі з гетьманом Виговським спалахнуло повстання проти козацької старшини, яка розширювала свої земельні угіддя, обмежувала права рядових козаків і хотіла повернути землі Лівобе­режжя під владу Польщі.

У 1666 і 1672 р. великі повстання відбулися на Переяславщині. Значний вплив на розвиток антифеодального руху в ці роки в Ук­раїні мала селянська війна 1667-1671 рр. під проводом Степана Разі­на. У 1670 р. частина загонів селянської армії Разіна ввійшла в Сло­бідську Україну, де зайняла кілька міст.

Гостра антифеодальна боротьба точилася на землях Правобереж­ної України. Протягом 1702-1704 рр. тут відбулося велике повстання під керівництвом С. Палія, С. Самуся, З. Іскри, А. Абазина.

У XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма анти­феодальної і національно-визвольної боротьби, відома в історії під назвою гайдамацького руху (слово "гайдамака" походить від ту­рецького "гайда" — "гнати", "переслідувати"). Перше велике гайда­мацьке повстання спалахнуло в 1734 р. Повстанці заволоділи Він­ницею та деякими іншими містами. Тільки з допомогою введених на Правобережжя царських військ польські феодали придушили пов­стання. Нове гайдамацьке повстання почалося в 1750 р., але й цього разу панівні класи Польщі та царської Росії потопили його у крові.

На західноукраїнських землях відбувався рух опришків (оприш­ки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині, Закарпатті). Найвищого розмаху він досяг у 40-х роках XVIII ст. під керівництвом О. Довбуша.

У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв'язку з еко­номічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.

На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура від­чувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ­ситет, заснований у 1661 р., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.

На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки авто­номії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвит­ком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань.

На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобереж­жя були початкові школи. Середню освіту давали колегії Черні­гівська, Харківська, Переяславська.

Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія перша вища школа в Україні, її культурно-просвітниць­кий осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія — центр інте­лектуального життя і духовного єднання народу — справляла вели­чезний вплив на розвиток української культури.

Осередками культури в XVII-XVIII ст. були друкарні, що об'єд­нували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.

Розвивається філософська думка. Протягом XVII-XVIII ст. основ­ною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Моги­лянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у роз­виток філософської думки зробили вчені I. Горбацький та I. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.

Наприкінці XVII ст. в Україні з'явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були "Хроніка з літописців стародав­ніх" Ф. Сафоновича і "Синопсис" невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.

Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Ко­перника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.

Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр вертеп. Значну роль у розвитку му­зичного мистецтва відіграв М. Дилецький — український компози­тор, автор "Граматики музичної" (1677).

Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мис­тецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються укра­їнські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У того­часній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.

Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тільки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія виник­ла як загальнослов'янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та біло­руського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працю­вали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв'язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзь-кою академіями.

Друга половина XVII — перша половина XVIII ст. в Україні по­значені політичною нестабільністю, постійним втручанням інозем­них держав у її внутрішні справи, жорстокою міжусобною бороть­бою, поділом основних українських земель між Росією і Польщею. Центром політичного, економічного і культурного життя впродовж майже ста років була Гетьманщина Лівобережжя.

У другій половині XVII, і особливо у XVIII ст., в Україні спостері­галися два протилежні, але взаємопов'язані явища. Деформувався феодалізм і зароджувався капіталістичний уклад. Тим часом феода­лізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей: неухильно розширювалось феодальне землеволодіння, збільшувалися феодальні повинності, упроваджувалася панщина.

У цей період в Україні сталися помітні зміни в сільському госпо­дарстві й аграрних відносинах, у промисловому виробництві й тор­гівлі. Відбувається процес формування економічної спільності укра­їнців, якому не могли перешкодити кордони.

Антифеодальний визвольний рух істотно вплинув на соціальні й суспільно-політичні процеси, залишив глибокий слід в історичній па­м'яті народу. Цей рух розхитував феодально-кріпосницьку систему, сприяв консолідації українського народу, формуванню його націо­нальної самосвідомості, готував грунт для об'єднання українських земель.

Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і ран­нього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували по­чуття національної самосвідомості.

akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА