Вторник, 19.09.2017, 14:49
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Суспільно-політичне та культурне життя в Україні

16.2. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні

(друга половина 40-х 50-ті роки)

Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Роз­починався новий виток репресій: проти військових і військовопо­лонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. Ста­новище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова, який очолював партійну організацію республі­ки з 1938 р. (з 1944 р. за сумісництвом обіймав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР), і на його місце було поставлено Л. Кагановича. На чолі уряду залишався М. Хрущов. Обіймаючи по­саду Першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович намагався довес­ти, нібито "боротьба з українським буржуазним націоналізмом" не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію. Без жодних підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За його вказівкою у пресі з'являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих діячів науки та культури. "Лідерами" серед міфічних носіїв "українського буржуазного націоналізму" було оголошено М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Довженка, а до них приєднано "буржуазних націоналістів" П. Карманського, М. Руд-ницького, А. Патрус-Карпатського, виключених зі Спілки письмен­ників України. Проте після звільнення Л. Кагановича у грудні 1947 р. з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У та відкликання його з Ук­раїни кампанія цькування української радянської інтелігенції при­пинилася.

Після серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогоспо­дарських наук ім. В. І. Леніна в Україні почались "чистки" серед науковців. Тих, хто не поділяв поглядів академіка Т. Лисенка, було звільнено з кафедр вузів установ АН УРСР. Серед них академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гер-шензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і ге­нетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було нещадно розкритиковано підручник для вузів "Курс генетики" М. Гришка і Л. Делоне.

У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з "низькопоклонством перед Заходом", а згодом — з "космополітизмом". Наприкінці 40 — на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літера­торів, митців, учених, діяльність яких була пов'язана з Україною. Ча­сто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинува­чених не лише тривалими ув'язненнями, а й розстрілами.Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну біль­шість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час гор-бачовської"перебудови".

І все ж у важких умовах, що склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід'ємною складовою післявоєнного відрод­ження. Так, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більшою мірою українська школа віддаля­лася від проблем національного виховання. Так, "Історія СРСР" у школі починалася по суті історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання здійснювалось українсь­кою мовою.

У цей час знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У вищих навчальних закладах України працювало багато ви­кладачів з Росії. Зокрема, у Львівському політехнічному інституті чи­тали лекції 17 докторів і кандидатів наук, у Дніпропетровському — 11. Після завершення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.

Уже через три роки було поновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали провадитися розробки і дослідження в таких га­лузях науки, як атомна й теоретична фізика, металофізика та ін.

Українська література поповнилася низкою творів, які здобули визнання. Це, зокрема, праця "Шевченко і Чернишевський" П. Тичи­ни, збірка поезій "Троянди і виноград" М. Рильського, а також вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, за який автора шельмували у пресі, проте не заарештували. Значним досягненням української прози став цикл романів "Велика рідня", "Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль" М. Стельмаха, "Хазяї" С. Скляренка, "Лейтенанти" О. Копи-ленка та ін.

Різноманітністю щодо композиції були позначені твори образо­творчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема мину­лої війни домінувала у творчості художників. Характерні в цьому плані "Бабин Яр" В. Овчинникова, "Ми ще повернемося" Л. Мучни­ка, "Визволителі Києва" С. Бесєдіна.

Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін.В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська.Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педаго­гічна поема", "Весна на Зарічній вулиці" та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка "Тарас Шевченко", роль поета в якому виконав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів "Радянська Україна" випустила Ук­раїнська студія кінохроніки.

Активізація культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності. Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призво­дило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важ­ких років відбудови.

Складністю та суперечливістю було позначене суспільно-політич­не життя в повоєнний час. Це засвідчили й вибори до Рад, що відбу­лися в 1946, 1947 й 1948 р. Участь у них взяли 99 % виборців. Вони мали зробити "вибір" за умови, що до бюлетенів було внесено одно­го кандидата.Такі вибори наочно показували деформуючий вплив культу особи И. Сталіна на політичну систему радянського суспільства.

У післявоєнний час авторитарно-командні методи управління то­талітаризму перешкоджали вільному волевиявленню радянських лю­дей, гальмували розвиток їхньої політичної ініціативи. Кожному гро­мадянину загрожували репресії, провокації, звинувачення у злісних помилках тощо. Нагнітанню атмосфери страху й підозрілості в сус­пільстві сприяли зловісні галасливі кампанії, пов'язані з викриттям незліченних "ворогів народу".

Ускладнювали становище у сфері соціально-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди на­правлялося багато спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, і всі ці люди не знали місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна (1945-1950 рр.), в якій загинуло майже півмільйо-на людей. Постраждало як місцеве українське, так і польське насе­лення. Ускладнював обстановку в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА, всіляко намагався їх залякати. З травня 1947 р. бійці УПА і члени ОУН вважались учасниками єдиної підпільної системи, що означало ідеологічне злиття цих організацій. Після загибелі в бе­резні 1950 р. командуючого УПА Р. Шухевича (генерал Тарас Чуп­ринка) організація почала швидко втрачати боєздатність. Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, УПА та ОУН в Україні перестали існувати як організації.

У квітні 1947 р. політбюро Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) здійснило операцію під кодовою назвою "Вісла", що мала як військовий, так і цивільний виміри. Майже всіх лемків (близько 150 тис.) без попередження розселили із землі їхніх предків по всій Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. З цією ме­тою було створено концтабір у Явожно (поблизу Кракова) для "підо­зрілих українців". Ця акція ставила за мету також дістати підтримку серед польських націоналістів.

Одним із перших об'єктів атаки радянської влади в Західній Ук­раїні стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміц-нішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла пере­важно як національна. 8-10 березня 1946 р. Собор у Львові, що був підготовлений радянськими органами державної безпеки, проголо­сив про скасування Берестейської унії 1569 р., розрив з Римом і воз­з'єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічну процедуру, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, було здійснено в Закарпатті, і до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні та­кож було знищено. Щоб схилити на свій бік симпатії західних ук­раїнців, радянська влада активізувала українську початкову освіту.

Швидко розвивалася також вища освіта: у 1950 р. у 24 вузах Захід­ної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. студентів заочного відділень. Однак підвищення освітнього рівня зу­мовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти ру­сифікації.

У 1954 р. у республіці святкувалося 300-річчя возз'єднання Ук­раїни з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу України як "свідчення друж­би російського народу". Однак тут залишалися невирішеними склад­ні проблеми. Незважаючи на територіальну й етнічну спорідненість України та Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною кримських татар, яких сталінський режим депортував звідси в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р. у Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260  тис. українців. Ця обставина з часом над­звичайно ускладнила політичну ситуацію у Криму, яку використову­вали різні політичні сили і партії Росії та України.Ці та інші проблеми робили суспільно-політичне життя тих років суперечливим і складним.


akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА