16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 — перша половина 60-х років)

Середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу тоталітаризму, а з іншого — виникненням необхідності прин­ципових змін в усіх сферах життя суспільства.

5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія, який готувався до захоплення влади, був заарештований і невдовзі його було засуджено до страти.

Однак бюрократичний авторитаризм "вождя народів" перероджу­вався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особисто­сті — у тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став ХХ з'їзд КПРС (14-25 лютого 1956 р.). Він увійшов в історію на­самперед завдяки знаменній "секретній доповіді" М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохопний страх. За 1953-1956 рр. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них — письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинив­ся до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали "шістдесятниками", дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали кри­тиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. Особливо це вияв­лялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук'яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінено 15-ма роками ув'язнення.

У дисидентському русі брали участь такі представники інтеліген­ції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озер­ний, І. Гнатюк, Г. Баран, генерал П. Григоренко та ін. Поступово з'я­вилися не дозволені цензурою праці "самвидаву", в яких викривалась існуюча система.

Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменника І. Еренбурга, хрущовська "відлига" у культурному житті. У 1957 р. історики України дістали дозвіл заснувати власний журнал під на­звою "Український історичний журнал". Через два роки розпочала­ся публікація Української радянської енциклопедії. Потім пішли пуб­лікації "Історії українського мистецтва", "Історії міст і сіл України", яких не мали навіть росіяни. З'явилися численні україномовні журна­ли з природничих і суспільних наук, у тому числі "Економіка Радян­ської України", "Радянське право" та ін. У ці часи були надруковані автобіографічна повість О. Довженка "Зачарована Десна", романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайського. Естафету старшого поко­ління підхопила талановита літературна молодь. Серед них — "лицар українського відродження" В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світлич-ний, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір. Молода генерація митців дістала назву "шістдесятників". Кожен з них вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Українсь­ке музичне мистецтво в 50-ті роки збагатилося низкою талановитих творів. Серед них — третя симфонія композитора Б. Лятошинського, опери Ю. Мейтуса "Украдене щастя" та Г. Майбороди "Мілана". Пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо набули великої популярності серед населення.

Період "відлиги" тривав недовго. З другої половини 1958 р. почи­нається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на пе­ріод "відлиги". В Україні критикували за вільнодумство С. Голова-нівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось її майже трирічне мовчання.

Адміністративно-командна система керівництва всім духовним життям країни продовжувала діяти. Всеохоплюючий диктат номенк­латурного апарату зберігався і зміцнювався. Згортались елементи де­мократії у сфері міжнаціональних відносин. Усунення від влади М. Хрущова у жовтні 1964 р. посилило тенденцію до більш жорсто­ких покарань. У серпні-вересні 1965 р. було заарештовано близько двох десятків правозахисників. Серед них — літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, історик В. Мороз та ін.

Як відомо, спроба замінити М. Хрущова на посаді першого секре­таря ЦК КПРС ще в червні 1957  р. групою колишніх сподвижниківЙ. Сталіна закінчилася провалом. Але поступово М. Хрущов, очолив­ши боротьбу з культом особи Й. Сталіна, під впливом свого оточен­ня опинився в полоні власного культу особи. За час його перебуван­ня при владі були намагання здійснити реформи в багатьох ланках, домогтися демократизації форм управління, але зміни в суспільно-політичному житті мали суперечливий характер. Реформи не були пов'язані з творчою ініціативою мас і з демократичними процесами. Водночас навіть спроби реформування суспільства адміністративний апарат сприймав як загрозу власному існуванню і почав готувати усунення М. Хрущова, що й було зроблено в жовтні 1964 р. на Пле­нумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний (з 1966 р. зно­ву було введено посаду генерального секретаря) Л. Брежнєв, а уряд очолив О. Косигін. Значні зміни відбулися також за період 50 — пер­шої половини 60-х років у керівництві ЦК КП(б)У. Так, першим сек­ретарем ЦК КП(б)У з 1949 р. по червень 1953 р. був Л. Мельников, а потім, уперше за всю історію української парторганізації, — украї­нець за походженням О. Кириченко. У 1957 р. його змінив М. Під-горний, який перебував на цій посаді до 1963 р. З 1963 по 1972 р. пер­шим секретарем КП(б)У був П. Шелест. Як відомо, активну роль в організації змови проти М. Хрущова відіграли Л. Брежнєв, М. Під-горний, П. Шелест — висуванці М. Хрущова.

На середину 50-х років Україна займала вагоме місце в народно­господарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули ма­шинобудування, металургія та легка промисловість. У 1955-1960 рр. обсяги виробництва тракторів збільшились удвічі, металорізальних верстатів — в 1,7 раза, тепловозів — в 11 разів. Водночас у середині 50-х років виявились серйозні недоліки системи управління народ­ним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах, давалося взнаки жорстко централізоване планування. У цих умовах М. Хрущов висунув ідею реформи управління. Але ні він, ні його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. У лютому 1957 р. народне господарство СРСР переходило на управ­ління за територіальним принципом через ради народного господар­ства (раднаргоспи). Було утворено 105 раднаргоспів, з них 11 — на території України, де замість 11 союзно-республіканських і двох рес­публіканських міністерств було створено 11 економічних адміністра­тивних районів (у 1960 р. — ще три), якими керували раднаргоспи.Були також розширені права республіканських і місцевих органів, зокрема щодо використання бюджетних коштів. У результаті систему галузевого, вертикального централізованого управління було заміне­но територіальною. Така система створювала умови для впроваджен­ня госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому, зокрема, зміцнювалася економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республ­іканським органам.

Водночас певною мірою порушилося централізоване управління галузями промисловості. Раднаргоспи виявилися неспроможними комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галу­зей. Не зникли ці суперечності й після укрупнення територіальних і створення в 1962 р. республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР.У жовтні 1965 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про ліквідацію раднаргоспів.

У першій половині 60-х років Україна нарощувала виробничі по­тужності в промисловості. До ладу ставали металургійні агрегати, освоювалося виробництво нових якісних марок сталі, прокату. Роз­вивалися хімічна, нафтопереробна, газова, енергетичні галузі про­мисловості. Але, як і раніше, тривала гонитва за валовими показни­ками, економіка залишалася на шляху екстенсивного розвитку, що потребувало залучення до виробництва додаткових робочих рук.

Незважаючи на те що Україна залишалася одним з основних ви­робників сільськогосподарської продукції, на середину 50-х років становище в сільському господарстві було складним. Давалися взна­ки наслідки колективізації й війни. До того ж колгоспи фактично не мали жодних прав. Збитки покривались державними кредитами й дотаціями; при цьому державні заготівельні ціни на зерно й інші види сільськогосподарської продукції були надто низькими.

У 50-х роках основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Закупівельні ціни значно підвищилися, податки се­лян зменшилися. За 1952-1958 рр. державні заготівельно-закупі­вельні ціни підвищились майже втричі, зокрема на зернові культу­ри — майже всемеро, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Усе це сприяло прискоренню темпів сільськогосподарського виробництва. В 1954-1955 рр. середньорічні темпи виробництва сільськогосподар­ської продукції перевищували 7 %. Таких успіхів було досягнуто за рахунок підвищення врожайності і продуктивності. В Україні врожайність зернових за 1950-1961 рр. збільшилась з 10,2 до 19,9 ц/га, а валовий збір зерна за 1950-1955 рр. збільшився з 20,5 до 32,5 млн т. Однак уже в 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського гос­подарства республіки збільшився на 65 %, то з 1958 по 1964 р. — лише на 3 %. Головна причина цього — незмінність командно-адмі­ністративної системи, яка унеможливлювала спроби реформувати країну. До того ж керівництво України запланувало на 1959-1965 рр. (семирічку) нереальні темпи виробництва сільськогосподарської про­дукції. На ХХ з'їзді КПУ (1959 р.) М. Підгорний заявив, що респуб­ліка виконає завдання семирічки в галузі сільського господарства за 5 років. При цьому ставка робилася не на економічні важелі, а на пе­рестановку номенклатурних кадрів. Не виправдало себе і перетво­рення в 1958 р. МТС на ремонтно-технічні станції (РТС). Реорганізація МТС у РТС з обов'язковим викупом колгоспами техніки завдала їм великих фінансових збитків. Високі ціни на нові машини і механізми, запасні частини, ремонт і водночас низькі ціни на сільськогосподар­ську продукцію призвели до фінансової заборгованості колгоспів пе­ред державою.

Ситуація ускладнювалась і у зв'язку з посухою 1963 р. До того ж П. Шелест був одним з ініціаторів знищення в Україні традиційних сівозмін, здійснював політику, яка призвела до деградації чорноземів. Віками застосовувана трипільна система землеробства, яка підтри­мувала мінімальну родючість грунту, в умовах дефіциту добрив була оголошена шкідливою. Відмова від парів і широке запровадження на полях колгоспів і радгоспів кукурудзи, котра витіснила традиційні культури, надто швидко в умовах адміністрування призвели до пору­шення в багатьох районах сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових культур.

У результаті в 1959-1965 рр. обсяг валової продукції сільського господарства збільшився в Україні на 11 % замість 70 % за планом. Виробництво продукції тваринництва навіть знизилося до 92 % порівняно з 1958 р. Зменшилися площі посівів: озимої пшениці — з 7,5 млн га у 1958 р. до 5,2 млн га в 1968 р., ярої — на 31 %. Низькою залишалася культура землеробства.Відставання сільськогосподарського виробництва негативно по­значилося на розвитку харчової та легкої промисловості, на темпах зростання національного продукту та матеріального добробуту тру­дящих республіки.

Водночас завдяки окремим заходам держави стали помітними певні зрушення в соціально-побутовій сфері. Так, було скасовано фактичне закріплення селян до місць проживання й праці; колгоспники одержали паспорти; було введено пенсійне забезпечення колгоспників. З 1958 р. було припинено випуск державних позик для розміщення серед насе­лення. У 1960-1965 рр. удвічі підвищилась оплата праці колгосп­ників; для них запроваджувалася гарантована грошова оплата, різко знижувався сільськогосподарський податок. У 1956-1965 рр. було здано в експлуатацію понад 182 млн м² житлової площі, тобто житлові умови поліпшили близько 18 млн людей. Разом з тим недостатньо про­думана грошова реформа 1961 р. призвела до збідніння населення. Внаслідок неї ціни на колгоспних ринках підвищились, а вони забезпе­чували близько 15 % товарообороту. У 1962 р. ціни на окремі продук­ти харчування підвищила й державна торгівля. Ситуація на споживчо­му ринку загострилася. Створювалися й штучні труднощі. Наприклад, було заборонено тримати худобу в передмістях, обмежено площі при­садибних ділянок колгоспників, збільшувалася кількість ерозованих земель, штучних водосховищ тощо.

Влада ігнорувала також загрозу природних катастроф. Наслідком цього стало, наприклад, виверження сельових потоків з Бабиного Яру 13 березня 1961 р. Через безвідповідальність керівництва Києва і республіки загинули сотні людей. Соціально-економічні процеси того періоду потребували вдосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалась організація шкіл нового типу — шкіл-інтернатів. На середину 60-х років у республіці було 533 школи-ін-тернати, де навчалися понад 200 тис. учнів. З 1956 р. було скасовано оплату за навчання у старших класах. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про народну освіту. За основу було взято прин­цип поєднання загальноосвітнього і політичного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації йшла повільно, на недостатньому рівні був індивідуальний підхід у вихованні учнів, який обстоював відомий педагог, директор Павлиської школи Кіровоградської об­ласті В. Сухомлинський.

Певні позитивні зміни стались і в розвитку української науки. У 1958-1965 рр. кількість учених збільшилась з 37 до 94 тис. осіб. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входило 36 науково-дослід­них інститутів і 19 інших наукових установ. Основна увага вчених зо­середжувалась на фундаментальних проблемах, які визначали перс­пективи науки. Багато було зроблено для запуску першого штучно­го супутника Землі в жовтні 1957 р. і тріумфального польоту в кос­мос першої людини — громадянина СРСР Ю. Гагаріна.

Із середини 50-х років розширилися межі міжнародної діяльності України. У 1957 р. було відкрито постійне представництво УРСР при ООН. Але слід зважати на те, що на міжнародній арені Україна знач­ною мірою змушена була йти в руслі зовнішньої політики Москви.

У 1963 р. СРСР, США та Англія уклали угоду про заборону ядер­них випробувань. У 1965 р. на засіданні Генеральної Асамблеї ООН було схвалено резолюцію про нерозповсюдження ядерної зброї. У цих досягненнях є заслуга й України.

Миролюбну політику Україна здійснювала і в інших міжнародних організаціях. Різноаспектною була діяльність республіки в ЮНЕСКО. Наслідком було рішення ЮНЕСКО про святкування 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.

У 1957 р. Україну було прийнято до Міжнародного агентства з атом­ної енергії (МАГАТЕ). Співробітничали дипломати України і з МОП. Україна підтримувала національно-визвольний рух народів колоні­альних і залежних країн, зокрема виявила свою позицію під час на­паду Ізраїлю, Англії та Франції на Єгипет у 1956 р.

Складною була роль України у відносинах з країнами Східної та Центральної Європи, в яких будувалася "демократія по-сталінськи". (Особлива ситуація склалася в 1956 р. після придушення радянськи­ми військами демократичних виступів в Угорщині. В Угорщину для налагодження мирного життя відправлялися з України фахівці, а та­кож метал, лісоматеріали, продовольство.) У країни цього регіону направлялося 80 % експорту республіки, здебільшого машин та ус­таткування. Таким чином, трудящі Української РСР, її представники в міжнародних організаціях активно виступали за мир і співробітниц­тво між народами світу, за зміцнення політичних та економічних зв'язків з країнами Східної Європи, всіляко підтримували національ­но-визвольний рух поневолених народів.