Вторник, 19.09.2017, 14:51
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

4.1. Виникнення українського козацтва

Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову пере­міщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малона-селеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання ко­човиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських кня­зів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північ­не Причорномор'я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450— 1586 рр. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Украї­ну, а протягом 1600—1647 рр. — 70. Тому наприкінці XV на почат­ку XVI ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення майже не було.

Зі вступом України до складу Польщі території на південь від Киє­ва починають знову швидко заселятися.

У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.

На середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону степу і включали міста Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів і Київ. На південь від цієї лінії лежали землі, які називалися Диким полем.

Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєн­ня магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10—30 років.

У зв'язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни — жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселя­лись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.

Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно об­робляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збира­лися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.

Цих людей почали називати козаками.

Термін "козак" уперше згадується в первісній монгольській хро­ніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає "одинокий", "схиль­ний до розбою і завоювань". У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні "козак" — це вільна, незалежна лю­дина, шукач військових пригод.

Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов'язана з по­ходом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як за­значав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виник­ли козацькі села. Козаки займалися хліборобством, скотарством, ри­бальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Ко­зацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділян­ки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.

Почав формуватися козацький устрій. Козаки об'єднувались у спільноти — громади. Найважливіші питання вирішувалися на ра­дах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.

Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони ко­заків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. — у Крим, у 1524 р. — під Тавань, у 1528 р. — під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.

Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у влас­них цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.


akadem12.at.ua
monster

 

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА