СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІУ-ХУІ ст.

3.1. Захоплення українських земель Литовським князівством і Польщею

Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських зе­мель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.

У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів — Литви, Польщі, Московського князівства.

У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодально­го суспільства, а також об'єднання войовничих, відсталих язичниць­ких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонсь­кого орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 рр.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 рр.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Во­линською, Холмською і Белзькою землями.

Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 рр.) узяв курс на захоп­лення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися між­усобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355­1356 рр. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. — Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої волод­іння, а руські землі — Чернігівська, Київська та Волинська — залиша­лися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов'язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: "Старого ми не змінюємо, а но­вого не впроваджуємо". Українська аристократія підтримувала Вели­ке князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у бо­ротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українсь­ке населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою.

Таким чином, підкоривши Білорусь і значну частину території Ук­раїни, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі. Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно відсталішими від них, сповідували язичниц­тво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі намагалися пристосува­тися до українських і білоруських умов життя, приймали православ­ну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і біло­руськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов'янська мова ставала державною, нею писали офіційні докумен­ти. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями ли­товців і руських, а свою державу — Великим князівством Литовсь­ким і Руським.

Велику роль в історії України відіграла Польща. Ще в 1339 р. поль­ський король Казимир III уклав союз з угорським королем проти Ук­раїни і дістав підтримку Ватикану. Через дев'ять днів після смерті Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава Казимир III розпочав похід у Галичину. У боротьбі з місцевим населенням він у 1340 р. захо­пив усю Галицьку землю.

Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церк­ва, яка хотіла знищити православ'я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. I хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністра­тивну незалежність, а Казимир III офіційно пообіцяв поважати пра­ва і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося. Вже в 1340 р. король попросив Папу звільнити його від присяги "до­тримувати обряди, права і звичаї православних підданих" і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям; в усіх волостях були при­значені старости.

Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедь-ка вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися з литовцями, які підтримували українців, за Галичину і Волинь. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині.

У 1379 р. помер польський король Казимир III. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Влади­слава Опольського. Опольський оточив себе німцями, поляками, угор­цями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архі-єпископство. Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і оста­точно приєднала до Польщі.

Північна Буковина — частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 р., — потрапила у залежність від Молдавської дер­жави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVI ст. вона почала залежати від Турецького султана.

Ще у другій половині XIII ст. Угорщина приєднала Закарпатську Україну. На захоплених землях зберігалися місцеві територіальні ут­ворення — жупи (пізніше їх почали називати комітетами), проте очо­лювали їх угорські феодали.

Наприкінці XIV ст. у Польщі та Литви з'явилися спільні державні інтереси. По-перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було утримувати нові вели­чезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, зі зростанням своєї могутності Московська держава почала заявляти претензії на всі давньоруські землі. До того ж польські магнати-пани мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цьо­го нові можливості.

Від середини XIV ст. і до 70-х років XV ст. знову посилюється зна­чення Київського князівства, де княжила династія Гедиміновичів. У ті роки межі Київського князівства розширилися внаслідок приєд­нання частини земель сусідніх князівств, зокрема за рахунок коло­нізації південних степів. Під владою київського князя були Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Остер, Черкаси, Переяслав, Канів, Звенигородка та інші міста, де Гедиміновичі призначили своїх на­місників. Київський князь був васалом Великого литовського князя, проте зберігав за собою верховну владу в землі. Так, у його підпоряд­куванні були старости, він здійснював верховне командування вій­ськовими силами, мав право роздавати землі в користування боярам. Протягом 1362-1395 рр. у Києві княжив представник династії Геди-міновичів — Володимир Ольгердович. При ньому значно зміцнилася влада, почалося карбування власних монет, з'явився герб Києва — архангел Михаїл на червоному щиті. На прапорі був зображений Київський герб на зеленому тлі.

Дотримуючись своєї політики, Вітовт усунув князя Володимира від князювання в Києві й на його місце призначив Скиргайла Оль-гердовича. Після його смерті у 1396 р. Вітовт правив Київською зем­лею через своїх намісників. Князівська влада в Києві відновилася ще раз з 1440 по 1470 р. Останнім київським князем був Семен Олелько-вич. Після цього Київська феодальна держава перестала існувати. Київською землею почали керувати литовські воєводи.

Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагну­ла захопити й Північно-Східну Русь. Проте в 1372 р. московський князь Дмитро Донський розбив литовські війська під Любутськом. Значення Москви ще більше зросло після Куликівської битви 8 ве­ресня 1380 р., коли руське військо розгромило золотоординські пол­чища Мамая. У цьому зв'язку в польських вельмож зародилась ідея династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича. У 1385 р. у невеликому білоруському місті була підписана Кревська унія. Ягайло узяв за дружину короле­ву Ядвігу і став королем Польщі, однак за це він обіцяв землі Украї­ни і Литви назавжди приєднати до Польщі, а литовців хрестити в ка­толицьку віру.

Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія бу­ла до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви). Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392-1430 рр.), який кілька разів намагався розірвати зв'язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним пра­вителем автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.

Політика Вітовта була спрямована на зміцнення Литовської дер­жави. Залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), Західне Поділля змушений був передати Польщі. Вітовта непокоїло й те, що багато дрібних князів з династії Гедиміновичів українізува­лися, почали вболівати за місцеві інтереси більше, аніж загалом за справи Великого князівства. Тому Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, щоб позбавити їх місцевої підтримки. Дрібні князі, аби зберегти свої землі, повинні були відбувати військо­ву службу у Великого князя. Таким чином, Україна перетворилася на литовську провінцію під керуванням великокнязівських намісників.

Розширюючи кордони держави, Вітовт поставив перед собою зав­дання витіснити татар з Причорномор'я і вийти до берегів Чорного моря. У 1399 р. на р. Ворсклі відбулася велика битва з татарами, про­те литовці зазнали поразки. I все-таки у 20-ті роки XV ст., скористав­шись ворогуванням між золотоординськими ханами, Вітовт розши­рив межі Литовської держави до Чорного моря. Для захисту степо­вих просторів він збудував тут кілька фортець.

Вітовт продовжував зміцнювати позиції литовської знаті. У 1423 р. він підписав угоду з Ягайлом, згідно з якою литовські бояри-католики діставали такі самі широкі права, як і польська шляхта. Та водночас зі зближенням польської і литовської знаті на грунті католицизму збільшувався розрив між литовською і православною українською знаттю. Поділ на католиків і православних, що відбувся в результаті Кревської унії в 1385 р., тепер посилився суспільними і політичними привілеями католиків.

Після смерті Вітовта в 1430 р. у Великому князівстві Литовському почалася боротьба проти польських панів і католицької церкви. Ук­раїнські феодали, спираючись на підтримку кількох литовських маг­натів, обрали Великим князем брата короля Вітовта — Свидригайла, князя зі Східної України, який негативно ставився до союзу з Поль­щею. У відповідь на це Ягайло захопив Волинь і Поділля, де незаба­ром почалася народна війна проти поляків. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, Польща організувала серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла Великим князем і зробила Великим князем молодшого брата Вітов-та — Сигізмунда Старобського. Внаслідок цього в 1432 р. Литовське князівство поділилося на два табори: землі, де жили литовці, підтри­мували Сигізмунда, тоді як українське населення підтримувало Сви-дригайла. Сигізмунд, намагаючись знайти підтримку серед пра­вославних феодалів, пообіцяв зрівняти їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це сприяло тому, що в 1435 р. він переміг Свидригайла, хоча народні виступи, зокрема в Київській землі, три­вали. Проте постійна орієнтація Сигізмунда на Польщу призвела до невдоволення литовських і українських панів, і в 1440 р. Сигізмунд загинув від рук змовників на чолі з українськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими. Литовці обрали своїм Великим кня­зем сина Ягайла — Казимира, який у 1447 р. стає також королем Польщі під іменем Казимира IV.

І хоча литовські пани дедалі більше відтісняли українців від дер­жавного життя у країні, вони змушені були піти на поступки укра­їнському населенню і відновити Київське та Волинське удільні кня­зівства. Київським князем став Олелько Володимирович, а Волинсь­ким — Свидригайло. Та вже в 50-х роках, спираючись на підтримку польських магнатів, Казимир IV узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свид-ригайла та в 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича Волин­ське і Київське князівства були ліквідовані й перетворені на воєвод­ства під управлінням намісників Великого князя.

Добре розуміючи обстановку, литовські правителі намагалися схилити православне населення України до католицизму. У цьому зв'язку в 1458 р. православну церкву України і Білорусії було відок­ремлено від московської митрополії й перетворено на самостійну київ­ську митрополію. Проте на унію з католицькою церквою українське населення не пішло.

У XV ст. над Україною нависло нове лихо — з боку Туреччини (Османської імперії) і Кримського ханства. Після розпаду Золотої Орди на Кримському півострові в 1449 р. виникла татарська війсь­ково-феодальна держава. Хан Хаджі-Гірей остаточно відмежувався від Орди, а основою його зовнішньої політики стало пограбування сусідніх країн. Його наступник хан Менглі-Гірей захопив Причорно­мор'я і знову відсунув українські землі на північ.

У 1498 р. Туреччина вперше напала на українські землі, зокрема розоривши міста Перемишль і Ярослав. Починаючи з 80-х років XV ст. напади татар на Україну стають постійними. Кримські тата­ри грабували українські землі, забирали і продавали українських лю­дей у рабство. Найбільшим ринком з продажу рабів стала Кафа (кримське місто Феодосія). Литовські князі змушені були платити щорічну данину Кримському ханові, проте напади на Україну трива­ли, а польсько-литовська держава не змогла організувати захисту своїх південних кордонів. Наймане військо було невелике — близько 4 тис. осіб. Замки, побудовані литовцями для оборони у Вінниці, Брацлаві, Черкасах, Умані, Барі, Каневі та інших містах, були пога­но оснащені й мали невеликі гарнізони. I тільки на початку XVI ст. у ряді битв польське військо і загони місцевих князів під керівництвом українського князя Костянтина Острозького змогли завдати поразки татарським загарбникам. Однак в основному боротися проти татар і турків доводилося українському народові та новій силі, яка зароджу­валася в ті часи, — козацтву.

Посилення централізаторської політики Великого князівства Ли­товського, ущемлення прав православного населення та українських князів і панів призвели до того, що багато українських магнатів по­чали шукати захисту у православної Московської держави.

Наприкінці XV — на початку XVI ст. утворилась єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху її зміцнення була ліквідація в 1480 р. монголо-татарського ярма. Московський князь !ван III прийняв титул "государя всієї Русі" і заявив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.

Ще в 1481 р. князь Федір Бєльський, Михайло Олелькович та !ван Гольшанський у відповідь на ліквідацію Київського князівства ор­ганізували змову з метою вбити короля Казимира і передати україн­ські землі під владу Москви. Проте змову було розкрито, її учасників страчено, тільки Федору Бєльському вдалося врятуватись. З 90-х ро­ків XV ст. православні правителі Чернігівських князівств добровіль­но почали визнавати владу Москви.

У 1508 р. український князь Михайло Глинський, сміливий, тала­новитий і прекрасно освічений (освіту він здобув у Західній Європі), очолив повстання в Україні проти Литви, та воно зазнало поразки, і Глинський втік до Москви.

Унаслідок воєн, що відбулись на початку XVI ст., до Росії перей­шли Чернігівсько-Сіверські землі, зокрема міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Брянськ, Більськ, Гомель. Цим було покладе­но початок входженню частини українських земель до складу Ро­сійської держави.

Отже, на початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське почало втрачати свої позиції. У 1549 і 1552 р. воно не змог­ло протистояти нападам татар. У 60-ті роки XVI ст. нова війна з Мос­квою змусила литовських панів звернутися по допомогу до Польщі. Натомість поляки головною умовою поставили об'єднання в єдине політичне ціле Польщі й Литви, яких до того об'єднувала тільки дина­стична унія. Литовські й українські магнати боялися посилення ролі польських панів і були проти цього, проте дрібні й середні українські феодали, невдоволені владою магнатів, підтримували об'єднання, спо­діваючись дістати такі самі привілеї, які мало польське дворянство.

У 1569 р. король Сигізмунд II Август скликав у Любліні сейм. Поляки за підтримки дрібної шляхти з Волині, Поділля, Київщини оголосили про приєднання цих земель до Польщі. У результаті під­писання Люблінської унії було утворено Річ Посполиту, з єдиним ко­ролем, сеймом, грошима, податками і зовнішньою політикою. Вели­ке князівство Литовське зберігало певну автономію, зокрема місцеве управління, військо, суд, скарбницю.

До Польщі відходили всі українські землі, які були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Більське, Волинське, Подільське, Брац-лавське, Київське і Чернігівське (створене в 1635 р.).

Протягом майже двох століть більшість населення України прожи­вала у складі Великого князівства Литовського. На думку історика М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істо­риків стверджує, що, по суті, воно стало оновленою руською держа­вою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. I хоча на­ціонально-політичне життя українців стикалося з певними перешко­дами, проте для розвитку культури і національної самосвідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Ді­ловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) грунтувався на законодавчих традиціях Київсь­кої держави. Православна церква мала в українських землях прак­тично головне значення. Водночас, як засвідчує доля Галичини, яка першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських зе­мель від Литви до Польської корони під сумнів було поставлене власне існування українців як окремої етнічної спільноти.

akadem12.at.ua
monster