РУЙНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

6.1. Україна після смерті Б. Хмельницького. Поділ земель України між Росією і Польщею

Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих статей (1654 р.), які визначали політичний і правовий статус України у складі Російської держави, становище України залишалося склад­ним. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів втрачати українські землі й не визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і Кримське ханство розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для зміц­нення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Ро­сійсько-український союз і зміцнення Російської держави непокоїло й Швецію.

За таких складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій 1654-1656 рр. спільні українсько-російські вій­ська звільнили велику частину території України аж до західних кор­донів Галичини та Холмщини, російське місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не вдалося. Скористав­шись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на за­хідноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р. перемир'я, і розпочала війну зі Швецією.

Укладення російсько-польського перемир'я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення війни. Україна про­довжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-швед­ської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнити­ся й завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті ро­ки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. На жаль, спад­коємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починан­ня. Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. шістнадцятирічного сина Б. Хмельницького — Юрія. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Побоюю­чись, що Україна може втратити автономію, і незважаючи на народні настрої І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір (1658 р.). Україна під назвою Великого князівства Руського мала ввійти до складу Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту. Православ­на релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Польські фео­дали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.

Політику І. Виговського не підтримали козаки — почалося по­встання, і гетьман змушений був втекти до Польщі.

У 1659 р. гетьманом знов обирають Юрія Хмельницького. Проте він не був талановитим політичним і військовим керівником. Сла­бодухий і хворобливий, Юрій не здатний був продовжувати справу батька. У 1659 р. московський уряд змусив його підписати Переяс­лавські статті, які істотно обмежували автономію України. У цих статтях з'явилися додаткові пункти, які закріплювали безумовне під­порядкування козацького війська на чолі з гетьманом верховній вла­ді царя, обрання нових гетьманів лише з дозволу царського уряду. Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, який передбачав перехід України під владу Польщі.

Така непослідовна політика ускладнила й без того скрутне стано­вище України, призвела до міжусобиць, в які втягувалися тисячі лю­дей, утруднювала консолідацію, відкривала можливості для обме­ження автономії.

Батуринські (1663 р.) і Московські (1665 р.) статті, що їх підписав гетьман І. Брюховецький, зміцнювали позиції російського царату в Україні щодо збирання податків, утримання російських військ за ра­хунок українського населення.

Наступні договірні умови з російським урядом, укладені гетьма­нами Д. Многогрішним (Глухівські статті, 1669 р.), І. Самойловичем (Конотопські статті, 1672 р. і Переяславські статті, 1674 р.), І. Мазе­пою (Коломацькі статті, 1687 р.), І. Скоропадським (Решетилівські статті, 1709 р.), розширили права царської адміністрації в Україні.

Водночас у цих статтях фіксувалась єдність соціальних інтересів ро­сійських і українських феодалів, закріплювалися привілеї української еліти. Видатний український історик М. Грушевський зазначав: "...ки­далися старшини і люди українські то в той бік, то в той... а в цьому розбраті і війнах тільки гинула українська сила. І називається той час руїною, знищенням України".

Ослаблена внутрішніми чварами, Україна стала землею, за яку бо­ролися Росія, Польща і Туреччина.

Після того як І. Виговський підписав Гадяцький договір, Польща відновила воєнні дії проти Росії за територію України. Затяжна вис­нажлива війна ослабила обидві сторони. І Росія, і Польща змушені були шукати миру. У результаті тривалих переговорів 30 січня 1667 р. в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир'я на три­надцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну (в українській історіографії цей регіон часто називається Гетьманщиною), землі запорожців і Слобідську Україну, або Слобо­жанщину (Слобожанщина — територія на сході України). Правобе­режна Україна залишились у складі Польщі. У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою "Трактат про вічний мир", який закріпив Андрусівське перемир'я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості ство­рити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 рр., так і не було досягнуто.

Тим часом над українським народом нависла загроза поневолен­ня султанською Туреччиною і її васалом Кримським ханством. У бо­ротьбі проти турецьких і татарських загарбників велику роль віді­гравали запорізькі козаки, які здійснювали сухопутні та морські походи на Крим і турецькі фортеці у Приазов'ї. У 60-70-х роках XVII ст. такі походи не раз очолював кошовий отаман І. Сірко.

Влітку 1672 р. турецькі й татарські війська вторглися на Право­бережну Україну, яка була під владою Польщі. Захопивши Поділля і частину Волині, вони вирушили у Східну Галичину. У 1672 р. у Бу­чачі був укладений мирний договір між Польщею і Туреччиною. Ча­стина Правобережної України відійшла до Туреччини. Брацлав-щина і Південна Київщина передавалися гетьманові Правобережної України П. Дорошенку, який ще в 1669 р. перейшов під заступницт­во Туреччини. Цей надзвичайно непопулярний у народі союз викли­кав обурення як серед простого козацтва й селян, так і серед козаць­кої старшини. Почалася масова міграція населення, селяни і козаки залишали рідні місця і тікали на лівий берег Дніпра. П. Дорошенко став об'єктом ненависті українців. Трагедія цієї людини полягала в тому, що він любив Україну, прагнув її об'єднання, але діяв непослідовно і, головне, методами, які багато в чому не відповідали інтересам народу.

У 1677 р. турецькі війська знову вторглися в Україну. Протягом 1677-1678 рр. численна турецька армія і кримські татари двічі напа­дали на Чигирин — місто у Правобережній Україні. Чигирин захи­щали українські козаки і частини російської армії. У 1678 р. поблизу Бужина відбулася семиденна битва об'єднаних українських сил і ту­рецької армії. Турки, втративши половину своїх сил, відступили. Пе­ремога під Бужином стала переломною: у 1681 р. у Бахчисараї (Крим) було укладено перемир'я.

Проте Туреччина не відмовилася від своїх планів, залишаючись небезпечним суперником Росії. Тримаючи у своїх руках Північне Причорномор'я і Приазов'я, Туреччина і Кримське ханство закрива­ли Росії вихід до Чорного й Азовського морів.

У 1687 і 1689 р. відбулися походи російсько-українських військ на Крим. Та через брак води і продовольства розгромити військо крим­ського хана не вдалося.

Під час наступної воєнної кампанії 1695-1696 рр. російські війська та українські козаки на чолі з Петром І зуміли заволодіти турецькою фортецею Азов. Та Чорне море, як і раніше, залишалося неприступ­ним для російського флоту.

На початку XVIII ст. створилася сприятлива міжнародна обста­новка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського мо­ря. Ще в 1699 р. зусиллями російської дипломатії було створено Пів­нічний союз — антишведську коаліцію у складі Росії, Польщі, Сак­сонії і Данії. Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.

Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на те­риторії України. У 1702 р. шведські війська вторглися на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. Шведський король Карл XII рвався до Москви. Спочатку він хотів підійти до Москви через Смоленськ, але згодом змінив плани і повернув на Лівобережну Україну. Його рішення пояснювалося нестачею продовольства у шведській армії, а також тим, що у боротьбі з Росією він розраховував на допомогу ук­раїнського гетьмана I. Мазепи.

Період життя і діяльності I. Мазепи — один з найважливіших в то­гочасній історії України. Протягом понад двадцяти років ця людина обіймала найвищий пост у козацькій державі. І. Мазепа — складна, неоднозначна і суперечлива постать. З одного боку, він ревно за­хищав інтереси козацької старшини, був вірним прислужником Петра І. З іншого боку, це була високоосвічена й інтелігентна люди­на, меценат, який сприяв розвитку науки й мистецтва в Україні. Час­тину власних коштів він віддавав православній церкві й монастирям, будував школи і друкарні.

Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла і польського короля С. Лещинського з пропозицією об'єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу України "від усякої чужої влади".

Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І. Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис., та не­вдовзі частина з них залишила шведський табір.

У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву — важливий стра­тегічний пункт на шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримсь­кого ханства. Спроба шведських військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. Тоді Карл XII наказав обложити Полтаву, але шведам так і не вдалося взяти місто.

До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російсь­ких військ. Полтавська битва почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини.

Петро І жорстоко помстився І. Мазепі. Через кілька днів після пе­реходу І. Мазепи на бік шведів командувач російських військ в Ук­раїні Меншиков за наказом Петра І зруйнував центр гетьманської влади в Україні — Батурин і вирізав усіх його жителів — 6 тис.

Так завершилася остання спроба відірвати Україну від Росії. У по­дальшому процес інкорпорації українських державних органів у струк­турі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у цьому відіграв Петро І.

Спочатку царський уряд усі справи, пов'язані з Україною, вирішу­вав через Малоросійський наказ (Малоросія — назва України в офі­ційних актах царської Росії). У 1722 р. було створено Малоросійську колегію на чолі з С. Вельяміновим, яка стала основним органом уп­равління Україною. У 1727 р. складне міжнародне становище Росії (різке загострення відносин з Туреччиною), а також внутрішні про­блеми (боротьба придворних угруповань за владу) змусили царський уряд піти на поступки і знову погодитись на відновлення посади гетьмана України. Гетьманом став 73-річний Данило Апостол. Після його смерті (1734) влада на Лівобережній Україні перейшла до рук спеціально створеної колегії "Правління гетьманського уряду", головну роль у якій відіграв царський намісник в Україні князь О. Шаховський.

Великі зміни стались і на Запоріжжі. У 1709 р. уряд Петра І у зв'яз­ку з антиросійською політикою гетьмана І. Мазепи наказав зруйну­вати січові укріплення. Перед загрозою репресій частина козаків зму­шені були перейти на територію Кримського ханства і в 1711 р. вони заснували тут Олешківську Січ (нині — територія Херсонської об­ласті). У 1734 р. царський уряд дозволив їм повернутися на батьків­щину і заснувати Нову Січ. Проте це була лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини. Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького.

Окремі спроби змінити становище завершилися невдачею. Після втечі гетьмана І. Мазепи і його смерті в Молдавії частина козаків об­рали гетьманом Пилипа Орлика. Він створив проект гетьманського правління — Конституцію. У цьому документі помітні основи парла­ментаризму. П. Орлик зазначав, що гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, тому Конституція передбачала такий по­рядок: тричі на рік під час великих православних свят — Різдва, Ве­ликодня, Покрови — у гетьманській резиденції мала збиратися рада. Гетьман не мав права на таємні переговори, одноосібно розпоряджа­тися фінансами й цінностями. Він зобов'язаний був контролювати відносини між козацькою старшиною і звичайними козаками, щоб не було "надмірного тягаря" для пересічних людей.

Проте Конституція не стала реальністю. Згодом наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724 рр.), котрий управляв Україною за часів дії Малоросійської колегії, здійснив судову реформу, перетво­ривши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру I петицію про повернення Україні колишніх прав. Діяльність П. Полуботка викликала в царя гнів; його запроси­ли до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у в'язниці

в 1724 р.

Однак якщо говорити про зруйнування української державності, було б мало визнати лише "безхарактерність і безвольність" україн­ських гетьманів і "підступність" російських царів. Причини зруйну­вання української державності невіддільні від об'єктивних реалій XVII-XVIII ст. Логіка історичного процесу полягала в тому, що у складі абсолютистської Росії Україна з її республіканською, демок­ратичною формою правління була позбавлена перспектив. Україн­ські державні інститути рано чи пізно мали бути поглинуті загально-імперськими органами управління.

По-іншому складався політичний устрій на українських землях, які опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським догово­ром 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Поль­щі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Пра­вобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVII ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Право­бережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське, а Галичина на два — Белзьке та Руське.

Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноб­лення українського населення, намагаючись децентралізувати його, колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно зму­шували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Пра­вославні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі — латинська.

Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVII ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідова­не, але, як виявилося, ненадовго. У зв'язку з постійними турецько-та­тарськими нападами польська адміністрація змушена була узакони­ти існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал (закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких пол­ків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), З. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.

Північна Буковина у другій половині XVII ст. входила до складу Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом турецького султана. Селя­нам і городянам Буковини доводилося платити данину турецькому султанові поряд з іншими податками. Складною була й релігійна об­становка: християни-українці переслідувалися мусульманським ду­хівництвом.

Більша частина Закарпатської України у другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. Закарпатські українці зазнавали дуже сильного національно-релігійного гноблення.