18.3. Розвиток культури В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

Однією з найважливіших проблем розвитку культури України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості й на­ціонального відродження як українців, так і представників понад 130 інших національностей. В Україні налічується 270 громадських об'єднань національних меншин; проживає 11,4 млн росіян, близько 400 тис. євреїв, понад 400 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 19 тис. поляків, 163 тис. грузинів, 135 тис. румунів та ін.У сфері культури переплелися позитивні й негативні риси.Основою будь-якої культури, втіленням духовності насамперед є мова. Незважаючи на прийняття закону про мови, яким закріплю­вався державний статус української мови, що потім знайшло також відображення в Конституції України 1996 р., вона повільно вводила­ся у сферу діловодства й освіти. У 1997/98 навчальному році україн­ською мовою навчалося 70 % учнів денних середніх закладів освіти. У 1998 р. у Києві з 376 шкіл тільки 18 залишилися російськомовними, але й у них вже відкрито україномовні класи. В окремих областях, наприклад у Донецькій, українською мовою навчається дещо більше 5 % учнів, у Луганській — понад 8 %. У формуванні громадянина ве­лику роль відіграє освіта. Концепція розвитку системи освіти грун­тується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але часто зі зміною назви на­вчального закладу його зміст не змінюється. У місцях компактного проживання відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, польські, кримськотатарські та ін. В 1997 р. в Україні на­лічувалося понад 2,5 тис. кількамовних шкіл. В Україні планується ввести 12-річну загальну середню освіту (нині діє 11-річна), що відпо­відатиме європейським стандартам, які характеризуються, на думку медиків, зменшенням навантаження на школярів. На початок 1999 р. в Україні було 21,3 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких працювало близько 500 тис. учителів і навчалось майже 6,8 млн школярів. Відпо­відно до потреб життя було реорганізовано систему середньої й ви­щої освіти. Сформовано нормативно-правову базу підготовки фа­хівців на основі ступінчастої системи освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр). Поряд з державними створюються навчальні заклади, зас­новані на інших формах власності. За рахунок цього збільшується кількість вищих навчальних закладів: у 1990/91 навчальному році їх налічувалося 149, у 1998/99 — 950. Якщо в 1990/91 навчальному році у вищих навчальних закладах навчалося 1,2 млн студентів, то в 1998/99 — 1,5 млн. Для здійснення контролю з боку держави за­проваджено систему державного ліцензування вузів, але й на цьому шляху спостерігаються негативні моменти: формалізм, низька профе­сійність, корупція тощо. Великою проблемою залишається фінансу­вання середньої та вищої освіти. Законом України "Про освіту" вста­новлено, що на цю сферу щорічно повинно витрачатися щонай­менше 10,5 % ВВП. У 1992 р. ці асигнування становили 12,6 %, у 1997 р. — лише 3,8 %. Мало того, загальноосвітні школи фінансува­лися з місцевих бюджетів; місцеві органи часто затримували своєчас­ну виплату заробітної плати педагогам, що призводило до масових страйків освітян.

Нині видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн світу у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Вищі навчальні заклади поряд з державним замовленням дедалі частіше вдаються до навчан­ня на платній основі (переважна більшість державних вузів мають комерційні відділення), що в умовах зниження життєвого рівня насе­лення сприяє загостренню соціального напруження.

Провідним центром науки залишається Національна академія наук України. Українські вчені домоглися значних успіхів, зокрема в галузі математики, кібернетики, фізіології, матеріалознавства. Разом з розвитком фундаментальних напрямків виконуються дослідження у прикладній сфері. І все ж понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво, тобто віддача наукової роботи низька. Фінансування наукових досліджень за 1990-1998 рр. скоро­тилося майже вчетверо. Низький рівень фінансування створює труд­нощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті еміграції Україна втрачає близько 10 тис. дип­ломованих спеціалістів. На Заході найбільше цінуються українські генетики, фізики, фізіологи та біохіміки. Не менш загрозливим для науки (через низький рівень заробітної плати і систематичне затри­мання її виплати) є також внутрішній "відплив умів" — понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.

Нині складними й суперечливими є також шляхи розвитку україн­ської літератури і мистецтва. Тут утверджується плюралізм, що при­зводить до зречення традиції єдиного підходу в оцінках дійсності. Зрештою, відмовляються від застосування соцреалізму як єдино пра­вильного художнього методу. Дедалі ширше впроваджується аван­гардний напрямок, що свідчить про розкріпачення творчості. У га­лузі літератури найбільших успіхів досягла публіцистика, що зумов­лено високим рівнем політизації суспільства. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали І. Багряний, автор широкомасштабного твору про злочини тоталітаризму "Сад Гетси-манський", П. Мовчан, О. Апанович, Б. Ступка, В. Чорновіл.

Певні здобутки мало й українське мистецтво, зокрема кіно. Ре­жисер Ю. Іллєнко зняв фільм "Лебедине озеро. Зона", присвячений С. Параджанову. Страшні трагічні картини початку 30-х років від­творено у фільмі "Голод-33" режисера О. Янчука. За роки незалеж­ності з'явилася також кінострічка К. Муратової "Три історії", В. Криштофовича "Приятель небіжчика", Г. Кохана "Тупик". Попу­лярними стають фільми кіностудії "Контакт", її шість кінострічок з проекту "Вибраний часом" присвячені видатним митцям України.Однак через брак державних асигнувань, наприклад, Київська сту­дія ім. О. Довженка випускає тепер два-три фільми щороку, хоча ра­ніше вона випускала 35 ігрових та 20-30 телевізійних фільмів. На­томість екрани України заполонила низькопробна відеопродукція Заходу.

Незважаючи на економічні негаразди розвивається національний театр. Український театр упевнено завойовує позиції на європейсь­кому культурному просторі, що засвідчують гастролі Театру україн­ської драми ім. І. Франка в Німеччині, Львівського драматичного те­атру ім. М. Заньковецької у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях у Петербурзі, Каїрі, Лахорі, Торуні. Голоси вітчизняних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець лунають у стінах Мет­рополітен опера, Віденській та Женевській операх.Традиційними стали пісенні фестивалі "Таврійські ігри", "Сло­в'янський базар", "Мелодія", "Оберіг", "Пісня року". У 1999 р. свят-кувався 10-річний ювілей фестивалю "Червона рута"; уперше пара­лельно з конкурсами серед музикантів проводився конкурс серед ве­дучих і режисерів. Україна перетворилася на загальновідомий центр хореографічного мистецтва та фортепіанної музики. З 1994 р. в Украї­ні проводиться Міжнародний фестиваль С. Лифаря (у жовтні 1999 р. у Києві відбувся III Міжнародний фестиваль С. Лифаря), з 1993 р. — Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті В. Горовиця. У квіт­ні — травні 1999 р. відбувся Третій конкурс цього фестивалю, в яко­му взяло участь 79 молодих піаністів із 17 країн світу.Протягом 1992-1993 рр. понад 109 українських творчих колекти­вів побувало на гастролях за кордоном. Разом з успіхами в галузі культури простежуються й негативні тенденції. Як і раніше, культу­ра фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу переживає національний друк. Так, у 1998 р. в Україні було видано втричі мен­ше книг порівняно з 1930 р., тобто за рік на душу населення друку­валася лише одна книга, тоді як у Росії — три, у Великобританії — двадцять, у Німеччині — тридцять.

Відсутність необхідних коштів часто стає причиною перепрофілю-вання або закриття культурно-освітніх установ, творчих колективів. Зокрема, така доля спіткала Київське об'єднання музичних колек­тивів, Київський театр естради, естрадно-симфонічний оркестр теле­бачення та радіо.

Небезпечним для культурного розвитку України є неконтрольо-ване поширення продукції іноземної культури на тлі зменшення вітчизняних робіт. Насамперед це стосується кіномистецтва й телеба­чення. Домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар'єри були недо­ступними. Проте саме плюралізм створює умови для проникнення у духовну сферу антикультури. Загрозою для суспільства стає пропагу­вання насилля, розбещеності, антигуманності в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету.Відродження духовності значною мірою пов'язане з відродженням релігії й церкви. Значною мірою цьому сприяли Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" та нова Конституція Украї­ни, яка гарантує свободу світогляду й віросповідань. Нині в Україні діє 67 конфесій і 16,5 тис. громад різних напрямків, що вдвічі більше, ніж на момент проголошення незалежності України. Традиційно най-впливовішою релігією залишається православне християнство. Пра­вослав'я в Україні фактично розкололося на три конфесії. Перша — Українська Православна Церква (УПЦ), що підпорядковується Мос­ковському патріархату, на чолі з предстоятелем митрополитом Київ­ським і всієї України Володимиром (Сабоданом) — налічує понад 6 тис. общин, 64 монастирі; друга — Українська Православна Церква, що підпорядковується Київському патріархату (створена в 1992 р.), на чолі з предстоятелем з 1995 р. патріархом Київським і всієї Русі-Украї-ни Філаретом — майже 2 тис. общин, 15 монастирів; третя — Укра­їнська автокефальна Православна Церква на чолі з предстоятелем патріархом Київським і всієї України Дмитрієм — до 600 парафій.

Ця конфесійна роз'єднаність не сприяла консолідації суспільства, викликала розкол і протистояння в українських землях. Так, 30 квіт­ня 1999 р. у Маріуполі члени УПЦ МП Донецької єпархії побили ві­руючих УПЦ КП на чолі з патріархом Філаретом. Іншою, не менш складною проблемою стала значна політизація релігійної сфери. З одного боку, релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990 р.), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Сучасно­му розвиткові релігії в Україні притаманні також такі риси і особли­вості, як зростання релігійного фактора в суспільному житті, поси­лення релігійності населення. Так, за результатами опитування, що було здійснене в жовтні 1998 р. Київським інститутом соціології і політичної психології, 36 % респондентів відповіли, що найбільшою довірою серед усіх органів влади і суспільних інститутів користуєть­ся церква. Важливою подією у зростанні релігійного фактора в сус­пільному житті стала підготовка до святкування 2000-ліття Різдва Христового. У багатьох містах, селах зведено нові храми. У Києві відтворено національні святині — Михайлівський Золотоверхий мо­настир та Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври.Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного, куль­турного і духовного життя в Україні відбувалося з великими трудно­щами. І все ж морально-психологічна атмосфера в Україні помітно змінюється. Триває національне і духовне відродження. Підвищуєть­ся інтерес наших співвітчизників до історичного минулого українсь­кого народу, їхня відповідальність за майбутнє України — незалеж­ної соборної держави, яка поступово утверджує своє гідне місце у світі на межі ХХІ століття і ІІІ тисячоліття.