Воскресенье, 19.11.2017, 05:45
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розвиток КУЛЬТУРИ НАПРИКІНЦІ XIV — У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст

3.3. Розвиток КУЛЬТУРИ НАПРИКІНЦІ XIV — У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.

Період з кінця XIV до початку XVI ст. — час боротьби за збережен­ня культурної самобутності України, подальшого формування украї­нського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.

Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білорусько­го, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорно­горії східнослов'янського друкування кирилицею. У 1491 р. у Кра­ківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії — "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На по­чатку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гу-маніст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирили­цею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно — "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.

У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у міс­тах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.

Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університе­тах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбон­ні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустріча­ються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині. Наприкінці XV на початку XVI ст. у Європі знали про наукову ро­боту Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Пав­ла Русина в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.

Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових еле­ментів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, ле­генди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія українські пісні й думи. Виконували їх народні співці — кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідо-мішою є "Дума про козака Голоту".

В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні ві­домості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому XIV-XV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особ­ливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі. Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Гз-марагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Александра Македонського, повісті про Троянську війну.

З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дермансь-кий, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на ар­хітектуру.

До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівсь­кій церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (XIV-XV ст.). Діста­ли поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців ви­різняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у

Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.

Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцю­вальний фольклор, гра на бандурі.

У цей період тривають формування й розвиток української народ­ності.

Питання про створення української народності складне й досі ос­таточно в історичній науці не вирішене. Найпоширеніші три концеп­ції: за першою частина російських істориків, виправдовуючи полі­тику русифікації, яку здійснював царат, доводили, що впродовж усієї історії існувала і розвивалася лише одна великоруська народність, а української і білоруської народностей не було й немає, що вони є "відгалуженнями російського народу". Тим самим заперечувалося право цих народів на вільний національний розвиток. Згідно з кон­цепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витво­ру великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".

Друга концепція найповніше викладена у працях М. Грушевсько-го (1866-1934). Він вважав, що не існує "загальноруської" історії, так само як не може бути й "загальноруської" народності, а може бути тільки історія "руських народностей".

Порогом історичних часів для українського народу М. Грушев-ський вважав IV ст. н. е. Він категорично відкидав претензії Мос­ковської Русі на частину давньоруської спадщини, правонаступни­ком якої є виключно "українсько-руська" народність, бо саме вона створила Київську державу. Згідно з концепцією М. Грушевського, Київська Русь — це Україна. Вона займала територію 1,5 тис. км зав­довжки і 800-900 км завширшки, об'єднувала різні племена, на ос­нові яких формувалась українська народність. Київська держава під­корила також північні племена, від яких пішли великоруський і біло­руський народи. Він доводив, що історія вела українську і руську народності здебільшого різними шляхами, які мали більше відмінно­стей, ніж подібності. Водночас М. Грушевський зазначає, що Київсь­ка держава залишила глибокі сліди в побуті й культурі північних та північно-східних земель, що входили до її складу (поширення держав­ної християнської релігії, візантійських книг і мистецтва, формування правових відносин тощо). Внаслідок феодальної роздробленості відок­ремилась північно-західна частина Київської Русі. Вищий, ніж у Київській Русі, розвиток продуктивних сил, пожвавлення обміну та торгівлі, економічних зв'язків між окремими землями, політичних відносин, особливо внаслідок посилення визвольної боротьби проти чужоземних загарбників, — усе це стало основою створення українсь­кої народності. Водночас формувались єдина культура, мова і за­гальні риси побуту української народності. Щоб зберегти себе як етні­чну єдність, українському народові довелося боротися проти татаро-турецьких, польських, литовських, угорських загарбників і російського царату. Територією формування української народності були Київська, Переяславська землі, Волинь, Поділля, Східна Гали­чина, Закарпаття, Північна Буковина, Чернігівська та Сіверська землі. В основу мови української народності було покладено середнь-одніпровські діалекти.

За часів феодальної роздробленості виник етнічний та історико-географічний термін "Україна", який згодом став власною назвою південно-західних земель. Вперше назва "Україна" вживається сто­совно великої території Наддніпрянщини в 1187 р. в Київському лі­тописі про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Той же Київський літопис у 1189 р. називає Україною Галицьку зем­лю. Відтоді назва "Україна" вживається в літописах паралельно з на­звою "Русь", "Руська земля". У XV-XVII ст. назва "Україна" вжи­вається в багатьох українських офіційних документах, мемуарах, ху­дожніх творах, народних думах і піснях. Так, широко відомими в XVI ст. були пісні "Засмутилась Україна", "Дума про Рвана Вдови-ченка-Коновченка", де йшлося про "славну Україну", і "Пісня про Байду", який мав "стати паном на всю Україну".

Представники третьої концепції — радянські історики Б. Греков, В. Мавродін, Б. Рибаков та П. Толочко — вважають Київську Русь спільною етнічною основою російського, українського і білорусько­го народів. Радянська історіографія засуджувала концепцію М. Гру-шевського, його школи, інших українських істориків, відкидала твер­дження, що українська народність бере початок від слов'янських пле­мен антів, виступала проти положення, що Київська держава була створена українською народністю, називала її спільною колискою росіян, українців і білорусів.Проблему формування української народності можна дослідити тільки комплексно, на основі наукового аналізу з використанням но­вих матеріалів з археології, історії, антропології, етнографії.

Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV — на по­чатку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина — під владою Молдови, Чер­нігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор'я — Кримському ханству. Проте незважаючи на не­сприятливі історичні умови в Україні інтенсивно розвивалася еконо­міка, відбувалися соціально-політичні зміни, подальший розвиток української культури, формувалась і розвивалась українська на­родність.

akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА