18.1. Розгортання державотворчого процесу і творення національної економіки

Після здобуття незалежності в Україні й навколо неї відбулися по­мітні зміни. За короткий час країна відновила основні структури дер­жави, її визнав світ. Протягом вересня 1991 р. — лютого 1992 р. Украї­на набула усі основні атрибути державності, включаючи символіку: 15 січня 1992 р. було затверджено музичну редакцію Державного гімну, 28 січня — Державний прапор, а 19 лютого — тризуб як малий Державний герб.

Після утворення СНД міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до появи нової незалежної держави. На другий день після референдуму про визнання нової держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Литва і Латвія, 5 грудня до них приєдналися одразу п'ять країн — Аргентина, Болгарія, Болі­вія, Росія і Хорватія. У грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 країн світу, з більшістю яких Україна обмінялась посольствами. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.

Угода про створення СНД не усувала суперечностей і проблем у відносинах між колишніми республіками. Спочатку загострились су­перечності між Росією і Україною щодо ядерної зброї і долі Чорно­морського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60-70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового прагнення Росії до незамерзаючих портів.

Улітку 1992 р. у розв'язанні деяких з цих суперечностей було до­сягнуто певного прогресу. У червні і серпні Президенти Л. Кравчук і Б. Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний кон­троль над Чорноморським флотом на п'ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про поділ зовнішніх боргів і вкла­день, а також про економічне співробітництво. Поступово почали розв'язуватися і деякі інші проблеми між країнами СНД і Україною, яка вважала за краще бачити в СНД засіб "цивілізованого розлучен­ня" з колишнім СРСР та обговорення спільних, переважно економіч­них, проблем. Президент України Л. Кравчук не бажав, щоб ця ор­ганізація була наддержавним утворенням зі своєю бюрократичною структурою, яка будь-яким чином обмежувала б незалежність Украї­ни, загрожувала її суверенітету. З цих причин Україна не підписала Статут СНД, а 24 вересня 1993 р. Л. Кравчук дав згоду на входження України до економічного союзу незалежних держав як "асоційовано­го члена".

Неодмінним атрибутом демократичної політичної системи є фор­мування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Необхідно було забезпечити створення управлінських струк­тур на обласному, районному та місцевому рівнях.

Навесні 1992 р. в усіх обласних містах, Києві та Севастополі, у ра­йонах міста Києва було запроваджено посади представників Прези­дента України. Це була спроба реформувати існуючу систему, ство­рити вертикаль виконавчої влади, підпорядковану Президентові. Проте під тиском місцевих рад за підтримки більшості Верховної Ра­ди зазначений інститут в 1994 р. було ліквідовано. Виконавчі функції переходили до виконкомів відповідних рад. Керівників виконкомів обирали всенародним прямим голосуванням.

Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного Суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру республіки. Ще в 1990 р. в Україні розгорнувся конституційний про­цес. Проект концепції Основного Закону, що був представлений на розгляд Верховної Ради у травні 1991 р., наштовхнувся на різку кри­тику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Внесені зміни і доповнення не дали бажаних результатів і чинною залишила­ся Конституція, прийнята ще в 1978 р. До неї було внесено багато по­правок і змін.

Однією з важливих складових державотворчого процесу було ство­рення власних Збройних сил. Першими кроками в цьому напрямку було створення Міністерства оборони, яке очолив генерал-майор аві­ації К. Морозов (пізніше він став генерал-полковником), та затверд­ження в жовтні 1991 р. концепції оборони і розбудови Збройних сил України. На цей час Україна мала армію чисельністю 726 тис. осіб, на її озброєнні була стратегічна і тактична ядерна зброя, 9263 танки, 44346 бронетранспортерів і бойових машин піхоти та багато іншої військової техніки. Багато військовослужбовців на території респуб­ліки добровільно присягнули на вірність українському народові. Концепцією оборони і розбудови Збройних сил проголошувалося значне скорочення армії, прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання за­значених чинників шляхом створення власних Збройних сил. У прий­нятому 6 грудня 1991 р. Законі про Збройні сили України зазначало­ся, що Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права проголошує утворення власних Збройних сил. У жовтні 1993 р. Вер­ховна Рада України прийняла воєнну доктрину. Вона виходить з того, що Україна не є потенціальним противником жодної держави.

Створювалися також структури підрозділів військ внутрішньої служби, підрозділів Національної гвардії, Служби національної без­пеки України (СНБУ, а з 1992 р. — СБУ), частини спеціального при­значення. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон України "Про грома­дянство України", згідно з яким впроваджувався так званий нульо­вий варіант, коли громадянство України набували всі, хто жив на території республіки, не був громадянином іншої держави і не запе­речував бути громадянином України. На загальносоюзних паспор­тах у 1992 р. було проставлено печатки з написом "Україна" і зобра­женням малого Державного герба. З 1997 р. почався обмін загально­союзних паспортів на паспорти незалежної України.

Здобуття Україною незалежності в умовах гострої економічної кризи та погіршення соціально-економічного становища населення сприяло створенню нових політичних партій.

У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує собі соціаль­ну базу для здійснення власного курсу, а народ, у свою чергу, може на найвищому рівні виражати свою думку і в такий спосіб впливати на офіційну лінію. Розвиток багатопартійності в Україні характери­зується виникненням і функціонуванням значної кількості політич­них партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 р. — 27, у березні 1997 р. — близько 40, а наприкінці 1999 р. — понад 90.

Для новостворених партій характерні нечисленність партійних лав та невизначеність соціальної бази. Наприклад, у квітні 1993 р. за­гальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило близько 1 % виборців. Більшість партій у своїх програм­них документах не зазначають чітко, виразниками інтересів яких груп вони є. їх програми нерідко дуже схожі і характеризуються за-гальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу. Особливістю українських партій є також їх порівняно виразна гео­графічна зорієнтованість. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації — у Східній. Однією з особливостей українського варіанта багатопартійності стала поява на політичній арені незареєстрованої, неструктурованої "партії влади", яка реаль­но утримує владні важелі й істотно впливає на перебіг подій в Україні.

Керуючись Конституцією України та Законом України "Про об'єднання громадян", у червні 1993 р. Комуністична партія України на з'їзді проголосила про відновлення своєї діяльності. Першим сек­ретарем ЦК КПУ став донеччанин П. Симоненко. 5 жовтня 1993 р. після реєстрації партії в Мін'юсті України було оголошено, що вона налічує у своїх лавах понад 60 тис. осіб.

Активно обстоює збереження моделі колгоспно-радянської систе­ми, рішуче виступає проти приватизації землі перереєстрована 28 січ­ня 1993 р. Селянська партія, очолювана С. Довганем.

Проголошення незалежності сприяло активізації правих сил сус­пільства. У березні 1992 р. вперше після Другої світової війни в Ук­раїні відбулася конференція Організації українських націоналістів, на якій було вирішено трансформувати її в Конгрес українських націоналістів (КУН), зареєстрований у Мін'юсті України 26 січня 1993 р. Українські націоналісти та їхній лідер С. Стецько виступають за створення "національної, унітарної та правової держави" і водно­час обстоюють беззаперечне забезпечення прав етнічних меншин.

Став політичною партією зареєстрований у Мін'юсті України 1 лютого 1993 р. Народний рух України (НРУ). Незабаром його очо­лив В. Чорновіл, який звинуватив владу в гальмуванні реформ і став в опозицію до неї.

В умовах гострих міжпартійних баталій серед населення форму­вався негативний образ партій як об'єднань, що прагнуть влади, не дбають про повсякденні потреби людей.

Громадські організації не порушували загальнополітичних пи­тань, обмежуючись професійними, виробничими, науковими чи яки­мись іншими питаннями. Наймасовішими серед них стали профспіл­ки, що до проголошення незалежності були об'єднані Українською радою професійних спілок. За нових умов організація трансформува­лась у Федерацію профспілок України (ФПУ), що об'єднувала понад 95 % всіх організованих у профспілки жителів України. До ФПУ вхо­дили профспілки 30 галузей.

Не погоджуючись у багатьох питаннях з нерішучою позицією офі­ційних профспілок, трудові колективи створили водночас власні проф­спілкові об'єднання: Всеукраїнське об'єднання солідарності трудів­ників, Незалежну профспілку гірників, Профспілку залізничників і транспортних будівельників, Федерацію профспілок кооперації та інших форм вільного підприємництва України, Профспілку праців­ників Збройних сил України.

Життя спонукало до об'єднання і директорський корпус україн­ської промисловості. У лютому 1992 р. було засновано Українську спілку промисловців та підприємців (УСПП), до якої входило понад 14 тис. колективних та індивідуальних членів. Головою УСПП у груд­ні 1993 р. було обрано екс-прем'єра Л. Кучму, який після відставки уряду В. Фокіна був на посаді прем'єр-міністра з листопада 1992 р. Посаду голови УСПП Л. Кучма обіймав аж до обрання його Прези­дентом України. Спілка ставила за мету відновлення розірваних економічних зв'язків, здійснення економічних реформ, підтримку ви­робників.

У середовищі молоді стають впливовими СНУМ, Всеукраїнсь­ке студентське братство, відроджений у нових умовах комсомол. У 1993 р. в Україні діяло 26 молодіжних об'єднань, що претендува­ли на статус всеукраїнських і охоплювали понад 600 тис. юнаків і дівчат.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття рес­публікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потен­ціалу. Політична палітра суспільства у перехідний період, період формування основ ринкової економіки, постійно змінюється. Пере­хід від тоталітаризму з його командно-адміністративною системою управління до ринкової економіки, для якої властива демократична форма розвитку та управління народним господарством, зумовлений докорінною зміною форм власності та класової структури суспіль­ства, формуванням нової політичної системи.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей нашої держа­ви після проголошення незалежності стало визначення її природно-ресурсного потенціалу. Маючи на своїй території понад 7 тис. ро­довищ корисних копалин, Україна належить до держав із середнім рівнем сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансо-ваністю. Незважаючи на те, що на території республіки сконцентро­вано майже 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5 % запа­сів залізних руд, України водночас вкрай недостатньо забезпечена паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природ­ним газом, фосфоритами, калійними солями. Так, у 1990 р. власний видобуток нафти забезпечував 2,4 %, а природного газу — 8,6 % за­гальних потреб народного господарства країни. Тільки в 1990 р. Ук­раїна отримала з Росії 56 млн т нафти і майже 90 млрд кубометрів природного газу.

Українська економіка за часів СРСР була надто мілітаризована. На військові цілі витрачалося майже 35 % союзного бюджету. Вели­ка частка цих коштів вкладалась у промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 40 % союзного вій­ськово-промислового комплексу (ВПК), до 80 % підприємств маши­нобудівних галузей було залучено у виробництво зброї. Ці підприєм­ства незабаром стали непотрібними, що теж негативно позначилося на структурі української економіки.

Україна почала писати свою історію з чистого аркуша, за відсут­ності власних фінансової та банківської систем, управлінського апа­рату та економічної науки.

Деформована структура господарського комплексу, що дістався у спадок від колишнього СРСР, у поєднанні з недосконалою органі­зацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функ­цій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади істотно ускладнили перехід до ринкової економіки. Так, Верховна Рада 12-го скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень — жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад— жов­тень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 р. — вересень 1993 р.), Ю. Звя-гільського (вересень 1993 р. — червень 1994 р.).

Українське керівництво, прагнучи переорієнтуватися на Захід у перші роки незалежності, поспішало вийти з налагодженої системи господарських зв'язків. Така стратегічна лінія дорого обійшлася Ук­раїні. Згідно зі світовими стандартами, продукція української про­мисловості була неконкурентоспроможною. Розірвані зв'язки зали­шили сотні підприємств України без споживачів, а отже, і без фінан­сування.

У 1991-1993 рр. національний дохід України зменшився на 39 %, а українська політична еліта тим часом витрачала час на дебати щодо того, куди йти — до капіталізму чи соціалізму.

Внаслідок істотного підвищення цін на імпортований природний газ в Україні почала розкручуватися спіраль інфляції. Державні орга­ни в умовах повільного формування виконавчої влади виявилися не­спроможними активно впливати на економічну ситуацію.

У середині 1992 р. Україна вийшла з рубльової зони, з'явилися купонокарбованці. У 1993 р. інфляція в Україні становила понад 10200 %. Заборгованість іншим країнам наприкінці 1993 р. досягла 7 млрд дол. Найбільша заборгованість припадала на Росію і Туркме-ністан за поставку енергоносіїв.

Не завжди продумане, суперечливе реформування призвело до роз­ростання "тіньової" економіки, неймовірного відпливу капіталів за кордон, значного посилення корупції в державному апараті, збіль­шення обсягу бартеру при розрахунках між галузями, підприємства­ми як усередині країни, так і при розрахунках у зовнішній торгівлі.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Вер­ховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про прове­дення 26 вересня 1993 р. референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді. Таке рішення не могло швидко вгамувати розбур­хане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше сти­мулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протисто­яння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною

Радою. Спробою вирватися з цієї кризи стало нове радикальне рі­шення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових ви­борів Верховної Ради і Президента України. Ці дострокові вибори були об'єктивно назрілими й історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

продовження

akadem12.at.ua
monster