15.2. Початок Великої Вітчизняної війни і Україна

Після розгрому французької та англійської армій влітку 1940 р. і не­вдалої для СРСР фінської кампанії (листопад 1939 р. — березень 1940 р.) Гітлер вирішив, що настав час усунути найбільшу перешкоду на шляху до світового панування і створення "великої світової німецької імперії" — повалити Радянський Союз. За його наказом у грудні 1940 р. був розроблений план нападу на СРСР, що дістав кодову назву "Барбаросса" (за ім'ям войовничого прусського короля). Основу його становила ідея "блискавичної війни". За термін від трьох тижнів до п'я­ти місяців німецькі частини збиралися знищити радянські війська і вийти на лінію "двох А": Архангельськ — Астрахань.

Важливе місце у планах нацистів відводилося Україні. Нацисти розробили план колонізації України. Суть його полягала в тому, що Україна з її багатими ресурсами повинна була "оплатити" війну Гітлера за світове панування, постачати "третій рейх" та його армію продуктами харчування, а промисловість — сировиною.

Згідно з генеральним планом "Ост" фашисти мали намір знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів — німців. Така сама доля чекала й мільйони людей ев­ропейської частини Росії, Білорусії та Прибалтійських республік. Ні­мецькі війська мали досвід ведення сучасної війни, відзначалися ви­сокою професійною виучкою та бойовим духом і були, безсумнівно, найкращою воєнною машиною того часу. Війська поділялися на три групи — "Північ", "Центр" і "Південь". Причому на напрямах го­ловних ударів вони мали п'яти-шестиразову перевагу перед радянсь­кими військами. На Україну було націлено угруповання "Південь" із 36 дивізій.

На відміну від Німеччини та її союзників, які на початок червня 1941 р. перебували у стані цілковитої бойової готовності, угрупован­ня радянських військ (58 дивізій), що протистояло німецькій групі армій "Південь", до бойових дій було не готове. Як, утім, і на інших ділянках розташування військ прикриття кордону.

Багато чим своїми здобутками у промисловому розвитку СРСР завдячував Українській республіці. Наприкінці 1940 р. Україна ви­робляла 50,5 % загальносоюзного видобутку вугілля, 64,7 % — чаву­ну, 48,8 % — сталі, 67,6 % — залізної руди, 25,7 % — електроенергії. На рубежі 30-40-х років Україна була житницею всієї країни. Це був значний внесок України у зміцнення обороноздатності СРСР.

Напередодні Другої світової війни мілітаризація суспільства і дер­жави піднялась на безпрецедентний рівень, значно збільшились асиг­нування в Радянському Союзі на військові потреби: у 1939 р. вони становили 25,6% державного бюджету, у 1940 р. збільшились до 32,6 %, а в 1941 р. — до 43 %. При цьому приріст продукції оборон­ної галузі промисловості за передвоєнні роки втричі перевищив за­планований приріст промислової продукції у країні.

Проте навіть тим, що вона мала на початок війни, армія на змогла скористатися через традиційні безгосподарність і безтурботність ке­рівництва. Так, окремі найдосконаліші зразки бойової техніки, зброї були безпідставно зняті з виробництва. У результаті кількість літаків і танків новітніх конструкцій не перевищувала 18 %.

Формально виходило, що за кількісними показниками Червоній Армії не було рівних. І хоч у своєму арсеналі вона мала в основному застаріле озброєння, шанси зберегти боєздатність армії, принаймні в обороні, були. Для цього потрібно було одне: кваліфіковане керів­ництво. Найбільша трагедія Червоної Армії полягала у його відсут­ності. Сталінські "чистки" 30 — початку 40-х років завдали Зброй­ним силам СРСР непоправних втрат. За 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командирсько­го складу: було обезглавлено не лише військові округи та їхні штаби, не лише корпуси і дивізії, а й 70 % полків і 80 % батальйонів. І тоді влада вдалася до випробуваного методу вирішення кадрових пи­тань — "висуванства", що призвело до сумних наслідків. На початок 1941 р. лише 7 % командного складу мали вищу освіту. Багато хто взагалі не мав відповідної військової освіти та кваліфікації. Зниження професійного рівня командного складу зумовило погіршення бойо­вої підготовки. Типовим явищем в армії стали прояви недисципліно­ваності, дезертирства.

На военній доктрині СРСР позначився сталінський волюнтаризм. Усіляко заохочувалися хвалькуваті заяви наркома оборони СРСР К. Ворошилова про те, що майбутня війна вестиметься на ворожій території, а противника буде розбито "могутнім потрійним ударом" і "малою нашою кров'ю". Про можливі оборонні дії навіть не згаду­валося. Громадянська війна в Росії подавалась як еталон війни май­бутнього. Водночас замовчувався досвід німецької та інших армій під час Другої світової війни, що вже тривала.

Радянське керівництво не зважало на титанічні зусилля та інформацію розвідки, резиденти якої доповідали про серйозні наміри нацистського уряду порушити радянсько-німецький договір про ненапад. Одним із пер­ших про це повідомив український художник і водночас радянський розв­ідник М. Глущенко (агентурний псевдонім — Ярема). А з квітня 1941 р. така інформація надходила майже із 40 точок земної кулі. Будь-які дані про підготовку війни Німеччиною відкидались як дезінформація. Вирі­шальну роль у такому злочинному безглузді відіграла настанова Й. Ста­ліна, який виключав можливість того, що Гітлер наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не вести бої на два фронти, як у Першу світову війну.

Для СРСР необхідно було виграти час, не допустивши передчасно­го зіткнення, завершити підготовку країни і Збройних сил до війни. Й. Сталіна, який найбільше побоювався свідомих провокаційних дій "третьої сторони" (малася на увазі Англія, заінтересована у втягненні СРСР у війну проти Німеччини) і до того ж знав про низький стан боез-датності Червоної Армії, можна було зрозуміти. Однак така позиція була доречною тільки до певної межі — до того, як остаточно з'ясува­лося, що впритул до кордону зосереджене величезне угруповання військ   Німеччини,   наміри   якої   залишалися нез'ясованими.

Смертельний ризик, якому Й. Сталін цілком свідомо піддав країну та армію, коштував надто дорого: і країна, і армія не були своечасно переведені на режим посиленого забезпечення обороноздатності. Згідно з розпорядженнями Й. Сталіна радянським командирам було наказано не займати бойових рубежів, щоб "не спровокувати агресо­ра". Досить незграбною спробою зняти напруженість у суспільстві та водночас з'ясувати наміри Гітлера було повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 р., де йшлося про те, що відносини між СРСР і Ні­меччиною складаються якнайкраще, а про війну навіть не може бути й мови. І армія, і народ повірили в це, адже війни ніхто не хотів. Повіри­ли і заспокоїлися. У п'ятницю 20 і в суботу 21 червня особовому скла­ду військ були дозволені звільнення, командирам — навіть до ранку понеділка. З 19 і до 23 червня в авіаційних, артилерійський і танкових частинах було дозволено виконати ремонтно-профілактичні роботи.

Директиву про приведення в бойову готовність сухопутних і вій­ськово-повітряних сил було передано військовим радам західних при­кордонних військових округів Червоної армії тільки о пів на першу ночі 22 червня, після того як надійшли неспростовні дані про мож­ливість 22-23 червня нападу німецької армії на Радянський Союз.

Те, що трапилося саме в ці години, захопило радянські війська і народ зненацька.Вранці 22 червня без оголошення війни німецько-фашистські вій­ська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 190 добре озброєних дивізій — 5,5 млн солдатів і офіцерів були оз­броєні найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів. Союзниками були Італія, Угорщина, Ру­мунія, Фінляндія та Словаччина. Допомогу Німеччині надавали цар­ська Болгарія і франкістська Іспанія.

Війська вторгнення мали завдання нищівним ударом розгромити головні сили Червоної Армії. Зосереджені в західних округах радян­ські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн осіб). Вони були озброєні великою кількістю бойової техніки, але переважно за­старілих конструкцій, до того ж багато бойової техніки виявилося несправною, не забезпеченою запасними частинами.

Німецьке командування плекало надію швидко просунутися до найважливіших політичних та економічних центрів. Група армій "Північ" мала діяти в напрямі Ленінграда, група армій "Центр" — на Московському напрямі, група армій "Південь" під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта мала захопити Україну. Хоча у смузі Київського особливого військового округу радянські війська пе­реважали противника в живій силі в 1,3 раза, за кількістю танків — у 6 разів, літаків — у 2,5 раза, вони через непідготовленість до бойових дій і некваліфіковане керівництво не змогли відбити ворожого удару.

Червона Армія відступала, але не панічно, а з боями.

Героїчно билися з ворогом прикордонники. Одинадцять діб вела бої в оточенні 13-та застава Володимир-Волинського прикордонно­го загону на чолі з лейтенантом О. Лопатіним. Із 73 прикордонників живими залишилося троє. Особливий героїзм виявив командир зас­тави, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Та прикордонники не могли затримати стрімкого просуван­ня німецьких мотомеханізованих частин.

3 23 по 29 червня в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно від­булася найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій взяло участь з обох боків близько 2 тис. танків. Радянські війська завдали значних втрат групі "Південь" і затримали її просування до Києва на цілий тиждень. Наступу групи "Південь" протистояли Південно-Західний фронт (командувач — генерал М. Кирпонос) і Південний (командувач — генерал І. Тюленєв).

Ворог 30 червня 1941 р. захопив Львів. Того ж дня в залі колиш­ньої львівської "Просвіти" зібралось близько 200 прихильників ОУН (бандерівців), які прийняли "Акт проголошення Української держа­ви". Проголошувалося, що вони будуть "тісно співпрацювати з на-ціонал-соціалістською Велико-Німеччиною". Але ця акція не отри­мала схвалення рейхканцелярії. Через кілька днів "Акт" був лікві­дований, а міністри на чолі з Я. Стецьком і головою ОУН(Б) С. Бандерою та його прихильниками заарештовані гестапо й кинуті до в'язниці.

Події на фронті продовжували розвиватися трагічно для Червоної Армії. За три тижні вона втратила 850 тис. військових, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи страте­гічну перевагу, фашисти за три тижні просунулися вглиб радянської території на 360-600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусь, західні території України та Молдавії.

Керівництво Радянського Союзу, Радянської України, Комуністичної партії Радянського Союзу та України вживали рішучих заходів, спрямова­них на майбутню перемогу. 30 червня 1941 р. було створено надзвичайний орган влади і управління—Державний комітет оборони. Очолив його Й. -Сталін. У 60 містах країни були також створені комітети оборони. Під час війни всебічно зміцнювались і перебудовувались Збройні сили. Було ство­рено Ставку Верховного Головнокомандування (Верховний Головноко­мандувач — Й. Сталін). Наголошуючи на безперечних провинах Й. Сталі­на, було б неправильно—якщо ми хочемо залишатись на позиціях історич­ної правди — перекреслювати всю його діяльність як Верховного Головно­командуючого, голови Державного комітету оборони. Маючи необмежену владу, він спрямовував своєю волею адміністративно-командну систему управління, яка в тих екстремальних умовах відіграла певну роль.

Гасло "Усе для фронту, усе для перемоги!", що народилось у перші дні війни, визначало тоді сенс життя і діяльність суспільства вели­чезної країни. Вибух патріотичних почуттів багатьох людей, занепо­коєних долею Вітчизни, був такий сильний, що навіть відійшли на другий план тяжкі травми, завдані населенню сталінським терором. Повсюдно розгорнулись патріотичні рухи і кампанії, армія поповню­валась людськими резервами і бойовою технікою.

Водночас із мобілізацією до Червоної Армії понад 2 млн жителів України (серед них 240 тис. комуністів) за прикладом Москви і Ленін­града формувались загони народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони тилових районів від шпигунів і диверсантів.

Оборонні бої, що їх, стікаючи кров'ю, вела Червона Армія, дали змогу протягом короткого часу перевести економіку, як і все життя народу, на "воєнні рейки". Складовою перебудови народного госпо­дарства на воєнний лад була евакуація в тилові райони країни най­ціннішого обладнання та іншого майна, а також кваліфікованих фа­хівців, діячів культури і науки.

Загалом з України в міста і села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було евакуйовано понад 550 великих під­приємств, майже 3,5 млн населення. Із МТС і радгоспів УРСР було відправлено понад 34 тис. тракторів, 2 млн т зерна і зернопродуктів, а також понад 6280 тис. голів худоби. У тил країни були перебазовані Академія наук УРСР, 19 її інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, у тому числі Київський, Харківський та Одеський державні університети.Усе, що неможливо було вивезти, руйнувалося й знищувалося.Було досягнуто головної мети евакуації — створено умови для швидкого налагодження випуску озброєння для війни з таким грізним противником, як Німеччина.

Із середини липня 1941 р. почався виключно важкий стан збройної боротьби. Незважаючи на опір радянських військ, що відступали, ворог продовжував, хоча й дещо уповільненими темпами, просува­тися вглиб країни.

Вирішальні бої на території України точилися на житомирсько-киї­вському, уманському та одеському напрямах. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної Армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя. Німецько-фашистське командування, скорис­тавшись розривами, що утворилися між частинами Червоної Армії при вимушеному   відступі,   посилило   натиск   у   напрямі Києва.

Оборона міста почалась 10 липня, коли війська київського укріп­леного району зупинили передові частини ворога на р. Ірпінь. Захис­ники Києва опинились перед загрозою оточення. Ще раніше штаб Південно-Західного фронту, командуючий фронтом М. Кирпонос і Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов запевнили Й. Сталіна, що в жодному разі не дадуть противнику перейти на лівий берег Дніпра і взяти Київ. Обіцянки М. Кирпоноса і М. Хрущова важили неба­гато. Однак вони діяли за бажанням Й. Сталіна, який, виходячи з принципу "тримайся до кінця", категорично заборонив залишати Київ. Лише 17 вересня, коли кільце оточення з півночі та півдня зам­кнулося, Ставка Верховного Головнокомандування дала згоду на виведення військ із міста. Та було вже пізно — в оточенні багато ра­дянських бійців загинули в перших боях, потрапили у ворожий полон. Лише рештки військ змогли пробитися крізь лінію фронту. У цих боях загинули М. Кирпонос, М. Бурмистренко, В. Тупіков, ба­гато офіцерів і бійців штабу Південно-Західного фронту.

Героїчна оборона Києва тривала 73 дні — з 10 липня по 20 верес­ня. Оборона столиці України відволікла до 70 дивізій противника. Вона мала велике значення для наслідків битви під Москвою, а також для зриву німецько-фашистських планів блискавичної війни проти Радянського Союзу. Затримка під Києвом не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на схід сотень тисяч людей, устат­кування промислових підприємств, матеріальних і культурних цін­ностей.Водночас із наступом на Київ угруповання армії "Південь" своїм правим крилом з 5 серпня рушило на південний схід і південь України з метою захоплення Одеси. Захисники Одеси — частини Приморської армії — зуміли зупинити ворога на рубежі Олександрівка —Стара Ванталинка — Кароліна Бугаз. 15 вересня 4-та румунська армія поча­ла вирішальний наступ і оточила Одесу, яку було здано 16 жовтня після 73 днів оборони і яка коштувала ворогові десятків ти­сяч вояків. Скувавши тут понад 18 дивізій противника, захисники Одеси полегшили цим відхід частин Південного фронту за Дніпро й організацію там оборони.

До кінця жовтня 1941 р. після затяжних боїв гітлерівці захопили майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утриму­вали лише Севастополь. Протягом перших півроку війни країна втратила багато частин кадрової армії. Проте на кінець 1941 р. у ти­лових районах вдалося сформувати та озброїти понад 400 нових ди­візій. Покладались надії, що вони вплинуть на хід подій на фронтах.

Окупувавши значну частину території України, фашисти, як і в ін­ших захоплених ними районах СРСР, запровадили тут режим терору і насильства. Програму геноциду щодо населення України фашисти почали реалізовувати з перших днів окупації. Перший удар було об­рушено на партійно-радянський актив. Найхарактернішою за жорс­токістю, розмахом і наслідками була кампанія винищення єврейсько­го населення. Невдовзі після загарбання Києва на околиці міста, у Бабиному Яру, протягом кількох днів було страчено 52 тис. жінок, дітей та стариків єврейської національності. Бабин Яр став місцем постійних розстрілів (щовівторка та щоп'ятниці), де знищувались євреї, українці, росіяни, представники інших національностей.

Жертвами терору, розв'язаного передусім з расистських та полі­тичних міркувань, стали 1,4 млн радянських військовополонених у 180 таборах смерті, розташованих на території України. Відомо по­над 250 місць масових розстрілів українського населення.

Тим часом уже перші ознаки опору загарбники відчули, щойно ступивши на українську землю. Воїни розгромлених прикордонних частин Червоної Армії з власної ініціативи розпочинали партизансь­ку боротьбу. У лісах Чернігівщини, Сумщини, Житомирщини та в інших місцевостях формувалися партизанські загони, до яких входи­ли робітники, селяни, військовослужбовці, які пробивалися з оточен­ня. За важких умов у ворожому тилу розпочали боротьбу партизан­ські загони (на чолі з С. Ковпаком, С. Руднєвим, М. Попудренком, О. Федоровим та ін.) і підпільні партійні осередки в містах України.Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай на­пруженою. За п'ять місяців війни гітлерівцям вдалося значно просунутися на вирішальних його ділянках, зокрема на південно-західній—на 900-1200 км.

Наприкінці вересня 1941 р. німецько-фашистські полчища пере­йшли в наступ на столицю Радянського Союзу — Москву. Оборонну битву виграла Червона Армія, яка на початку грудня перейшла в контрнаступ і просунулась на захід на 350-400 км. Під час зимового наступу було розгромлено 50 ворожих дивізій. Поразка німецько-фа­шистських військ під Москвою і зимовий наступ Червоної Армії ма­ли величезне воєнно-політичне значення. Було остаточно поховано гітлерівський план "блискавичної" війни й розвінчано міф про непе­реможність німецько-фашистської армії. Битва під Москвою 1941­1942 рр. поклала початок корінному повороту у війні.

Проте нові прорахунки в оцінці головного удару німецько-фашист­ської армії у 1942 р. призвели до трагічних наслідків. Наступальна операція радянських військ Південно-Західного фронту на чолі з С. Тимошенком і М. Хрущовим під Харковом у травні 1942 р. завер­шилася поразкою: в оточення потрапило три армії й у полон — близь­ко 150 тис. бійців та командирів. Влітку 1942 р. ще однієї поразки Червона Армія зазнала у Криму. На початку липня після 250-денної героїчної оборони радянські війська залишили Севастополь. Німець­ко-фашистським військам вдалося захопити Північний Кавказ і вий­ти до Волги. Воєнна ситуація стала критичною.На 22 липня 1942 р. уся Українська РСР була окупована німецько-фашистськими військами.

akadem12.at.ua
monster