Вторник, 19.09.2017, 14:45
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Перший етап Другої світової війни і Україна

15.1. Перший етап Другої світової війни і Україна

Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Анг­лія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80 % насе­лення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними про­сторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досяг­нувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Га-вайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.

Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччи­на виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.

У зв'язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести вій­ськових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.

Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянсь­кого керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацист­ський і радянський міністри закордонних справ Й. Ріббентроп і В. Молотов — підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були та­кими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя зали­шитися "таємними".

Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоко­ли до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежу­вання між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.

Через пакт "РіббентропаМолотова" СРСР опинився у вкрай сум­нівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлер­івський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко на­ближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. По-тьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держа­ва перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Зах­ідної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: "Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад", що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чи­ном, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взає­модії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.

Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у ці­лому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикор­донних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено ве­лику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз'єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поне­волення фашистською Німеччиною.

Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кам­панії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-ні­мецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами — договором про дружбу і кордон. Протягом 50 ро­ків факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.

У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежу­вальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом за­лишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.

На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Укра­їнських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтеліген­ції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 р., прий­няли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Ук­раїні та про возз'єднання її з УРСР.

Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Позачергова ІІІ сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.

Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подан­ня з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части­ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хо­тинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).

Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла за­кон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась напри­кінці 30 — на початку 40-х років у західному регіоні України, відбу­лась подія історичної ваги — здійснилася споконвічна мрія україн­ського народу про возз'єднання його земель в єдиному державному утворенні.

У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Ук­раїнської РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинсь­ку, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїль­ську та Чернівецьку.Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноук­раїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у рес­публіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км2.

З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов'язано із запровадженням но­вих, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждало­ся від польської і румунської колонізації. Уже в перший рік радянської влади тут було реконструйовано і заново збудовано багато промисло­вих підприємств. Покладено край безробіттю. Широкомасштабна ра-дянізація відбувалася й на селі. Селянство одержало у безплатне кори­стування понад 1 млн га поміщицької, монастирської та казенної землі. Але отримавши землю, західноукраїнське селянство стало побоювати­ся колективізації. І підстави для цього були. Без належних умов і підготовки, з надзвичайними перегинами колективізація таки почала­ся. На 1 червня 1941 р. уже було 2,6 тис. колгоспів і в них об'єднано 140 тис. селянських господарств, створено 38 МТС.

Розгорнулось національно-культурне будівництво. Широкого роз­маху дістала ліквідація неписьменності й малописьменності для дорос­лих (а таких було понад чверть населення). І все це стосувалося пере­дусім українства, яке "за Польщі" перебувало на найнижчому суспіль­ному щаблі. Повсюдно запроваджувалась українська мова, різко збільшувалась кількість українських шкіл (до 5,6 тис.) з одночасним ско­роченням польських. Тільки протягом жовтня-грудня 1939 р. було відкрито 7 вищих навчальних закладів з викладанням рідною мовою. Серед абітурієнтів, прийнятих у 1940 р. на перші курси перейменовано­го на честь І. Франка університету, який став українським, і політехніч­ного інституту у Львові, українці становили 50 %, тобто їх збільшилось у 4 рази. Отже, у західному регіоні відбувалась своєрідна українська культурна революція, яка здійснювалась радянською командно-адміні­стративною системою в лічені тижні притаманними їй безцеремонно-на­тискними методами. Впадало в око, наприклад, що багато вулиць у містах було перейменовано, але для західноукраїнського обивателя це були малознайомі імена. Галичан та буковинців збентежили й навіть об­разили дедалі виразніші русифікаторські дії нових властей. А неприми­ренно вороже їх ставлення до Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір'ям і авторитетом, просто налякало.

Нова влада, утверджуючи українсько-радянські цінності, нещадно руйнувала й без того слабкі культурницькі осередки і громадські центри, місцеві традиції українців, навіть ті, з якими колись раху­вались польські та румунські колонізатори. Так, власті ліквідували Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), заснувавши на його базі філіал Академії наук УРСР, а окремих діячів НТШ репресували. Провідне становище у львівському філіалі АН УРСР фактично по­сіли направлені з Києва "надійні кадри". Це зумовило справедливе не­вдоволення місцевої інтелігенції.

Соціалістичні перетворення в західному регіоні супроводжувалися необгрунтованими репресіями, які охопили майже 20 % населення за­хідних областей. Були репресовані й керівники Народних зборів, що підписали акт про включення Західної України до складу УРСР: ака­деміки К. Струтинський, Т. Франко (син І. Франка) та інші діячі. До Сибіру було депортовано близько 400 тис. українців і 1,2 млн поляків.

Репресивні акції мали на меті максимально швидко здійснити "соціалістичні перетворення" і, зокрема, вирішити питання про сус­пільний лад і державну владу в Західній Україні.

Однак ці "соціалістичні перетворення" — насильницька колекти­візація, яка розпочалася без всякої підготовки, недовір'я до західно­української інтелігенції, масові репресії — різко змінили ставлення населення до радянського режиму. У краї була сила, яка за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів (як прийш­лих, так і місцевих) і радянізації, — ОУН, яку активно підтримувала Українська греко-католицька церква. Зі вступом на західноукраїн­ські землі Червоної Армії ОУН пішла у глибоке підпілля. Мережа підпільних осередків розповсюджувала листівки, гуртувала молодь, іноді здійснювала збройні акції проти радянських органів, військо­вих. Дедалі впливовішу роль в ОУН відігравав С. Бандера.

У січні 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери з А. Мельни­ком. Між ними виникли гострі суперечки, зокрема щодо ставлення до Німеччини. Однак за всіх тактичних розбіжностей провідники ОУН, маючи на меті створення незалежної соборної Української дер­жави, вирішили шукати підтримку в нацистської Німеччини, яка, як було їм відомо, готувалася до війни з Радянським Союзом. За цих умов С. Бандера вжив заходів для таємного переходу найпотрібні-ших людей з Галичини на Захід. Німецькі спецслужби допомагали радикальній частині ОУН приготуватися до більш рішучих дій у бо­ротьбі за українську незалежність.

Це спричинило поглиблення розколу в ОУН. Мельниківці, втрача­ючи вплив на подальший розвиток подій, намагалися перешкодити бандерівцям.

У квітні 1941 р. у Кракові було проведено ІІ Великий збір ОУН. На ньому С. Бандеру було проголошено провідником, А. Мельни­ка — виключено з ОУН. Після цього з'явилось дві організації — ОУН(Б) і ОУН(М). Бандерівський збір було присвячено підготовці до здобуття влади в Україні у зв'язку з наближенням німецького напа­ду на Радянський Союз.

Навесні 1941 р. з українських емігрантів (понад 20 тис. з яких перей­шло на територію Польщі у вересні 1939 р.) німецькими спецслужбами було утворено "Український легіон", що складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд", які під час нападу Німеччини на СРСР мали виконувати особливі завдання. Цими батальйонами, особовий склад яких був одягнений в уніформу вермахту, командували українці, що перебували на службі в СС, гауптштурмфюрер СС Р. Шухевич (батальйон "Нахтігаль") і гауптштурмфюрер СС Є. По-бігущий (батальйон "Роланд"). Водночас на терені Західної України під егідою абвера розширювалися розвідувальна мережа і диверсійні підрозділи.Нацистські вожді вважали і бандерівців, і мельниківців підручни­ми в уярмленні та колонізації України.

Органи державної безпеки радянської влади в західному регіоні обрушили на оунівців репресії. У січні 1941 р. у Львові відбувся за­критий процес над 59  членами ОУН, серед них були уніатський свя­щеник Р. Берест, студенти, учні шкіл. Частину підсудних було пока­рано на смерть, інших засуджено до тривалих строків ув'язнення.Тим часом на території Західної України чекісти "знешкоджували польські контрреволюційні та підозрілі елементи". Було заарешто­вано близько 26 тис. польських урядовців, представників інтелігенції. У 1940 р. за рішенням спеціального позасудового органу (так званої трійки) 22 тис. громадян були розстріляні в Катині (Смоленська об­ласть), Старобільську (Харківська область) та інших місцях.Утвердження сталінського режиму відбувалося в умовах, з одного боку, роздмухування культу особи Й. Сталіна, а з іншого нагні­тання страху та підозрілості в широких верствах населення.

Масові репресії, пік яких припав на 1937 р., не припинялися. В Україні з прибуттям у січні 1938 р. нового першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова вони вибухнули з новою силою. Ці дії органів держбезпеки очолив новий нарком НКВС України І. Серов. Якщо в 1939 р. органами внутрішніх справ було заарештовано близько 2,5 тис. громадян, то в 1940 р. — 44,3 тис. На початок 1941 р. до ГУЛАГу із в'язниць було відправлено майже 30 тис. в'язнів, які по­повнили 182-тисячний контингент репресованих українців. Масові репресії, кривди, переслідування невинних людей відіграли згодом, під час війни проти Німеччини, вкрай негативну роль.На першому етапі Другої світової війни, тобто з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р., у Західній Європі події розгорталися сприятливо для Німеччини. Головні її супротивники Англія та Франція вою­вали за збереження своїх позицій. Але навесні 1940 р. вони не застосо­вували активних дій і, таким чином, сприяли Німеччині підготувати сильний удар. Події перших чотирьох-п'яти місяців 1940 р. дістали в історії назву "дивовижної війни", коли формальний стан війни не підкріплявся діями. "Дивовижна війна" закінчилася наступом німець­ких військ у травні 1940 р. і капітуляціею Франції. Французький уряд 10 червня утік зі столиці, а 14 червня 1940 р. німецькі війська без бою ввійшли в Париж, що катастрофічно загрожувало Англії.

У першій половині 1940 р. гітлерівська Німеччина володіла знач­ною частиною Європейського континенту. У квітні капітулювали уряди Данії та Норвегії. Невдовзі Німеччина разом із союзною Іта-ліею захопила Балкани. Протягом усього 1940 р. і на початку 1941 р. европейські держави, що входили до гітлерівського табору, перебу­вали у зеніті військової могутності.Такою була міжнародна обстановка напередодні нападу гітле­рівської Німеччини на Радянський Союз.

akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА