НОВЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 Із середини 80-х років розпочався незворотний процес оновлення радянського суспільства.

12 листопада 1982 р. через два дні після смерті Л. Брежнєва держа­ву очолив колишній голова Комітету державної безпеки Ю. Андро­пов. Пробувши при владі півтора року, у лютому 1984 р. він помер і його місце посів старий і хворий К. Черненко, який також через рік помер. Протягом 1982-1985 рр. не було вирішено жодної вагомої сус­пільної проблеми, хоча в перші місяці після приходу до влади Ю. Анд­ропова, здавалося, що він прагне навести порядок у країні й почати реформи.

Значно ускладнилася в ці роки ситуація на міжнародній арені, особливо після знищення радянським винищувачем південнокорей-ського пасажирського літака "Боїнг-747". Негативні явища в еконо­міці СРСР і в його зовнішній політиці протягом 20 років (1965­1985 рр.) політичного консерватизму свідчили про неспроможність існуючого режиму оновити форми соціального життя, які дали б змо­гу сформувати новий тип соціально-економічних відносин.

У березні 1985 р., коли криза радянського суспільства сягнула апо­гею, до влади прийшов М. Горбачов. Поштовх до виходу з глибокої кризи дала перебудова, курс на яку М. Горбачов проголосив у ви­ступі на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 р.). Невелика група діячів КПРС, які об'єдналися навколо нового Генерального секрета­ря ЦК КПРС, від самого початку не ставили за мету знищення тота­літарної системи. Задумані реформи були не чіткі. Вони починалися під гаслами "Гласність!", "Прискорення!", "Перебудова!". Завдання гласності полягало передусім у тому, щоб відкрити людям усе, що ра­ніше від них приховувалося, і визнати кризу всієї системи. Гасло "Прискорення!" закликало до підвищення темпів економічного і сус­пільного розвитку. Гасло "Перебудова!" означало курс на реформу­вання радянського суспільства в цілому.

Шість років перебудови в Радянському Союзі практично не дали позитивних результатів в економіці. Ситуація в народному господар­стві продовжувала погіршуватися. За 1988-1989 рр. істотно зменши­лись обсяги сільськогосподарського виробництва. У 1989 р. приріст промислового виробництва дорівнював нулю. Напрямки і суть гос­подарської політики розробляли і затверджували вищі керівні орга­ни. Сконструйована в центрі модель реформ об'єктивно призводила до розладнання економічних відносин. Згодом ця обставина набрала ще більшого значення, оскільки реформи не могли здійснюватися в межах усього Радянського Союзу без взаємозв'язку із законодавст­вом республік, які проголосили державний суверенітет. Зауважимо, що радянське керівництво намагалося змінити економіку, де протя­гом десятиліть не було ринкових механізмів. Тому, скажімо, переве­дення підприємств на самофінансування в умовах диктату стало руй­нівним для економіки. І державний, і приватний сектори економіки прагнули отримувати максимальний прибуток не завдяки ефектив­ності та якості, а за рахунок підвищення цін. Усе це врешті-решт при­звело до цілковитого ігнорування інтересів споживача, до стрімкого падіння життєвого рівня радянських людей.Щодо внутрішньої політики "перебудова" вважала пріоритетною не економічну, а політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партійного апарату до державних органів, які ма­ли обиратися парламентським шляхом. Окремі політичні й органі­заційні заходи були прийняті на пленумі ЦК КПРС у січні 1987 р. Проте до весни 1989 р. реалізація цих заходів дала незначні результа­ти передусім через пасивне ставлення до нововведень місцевої влади.

Другий етап політичних перетворень почався після ХІХ Всесоюз­ної партійної конференції (28 червня — 1 липня 1988 р.), на якій було прийнято проект конституційної реформи. Внаслідок цієї реформи у країні запроваджувалася двоступенева представницька система — з'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР, яка обиралася з депутатів з'їзду. З'їзд народних депутатів складався з 2250 депута­тів, 1500 з них обиралися в округах країни і 750— партією, проф­спілками і громадськими організаціями. Новий виборчий закон мав багато недоліків і давав підстави для різних маніпуляцій. Перші віль­ні вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. виявили багато нових політичних лідерів, сприяли прискоренню політизації радян­ських людей. Виникають так звані неформальні групи та об'єднання. Політично активне населення об'єднується у народні фронти та рухи. У більшості радянських республік починається процес відновлення незалежності. Стало очевидним, що центральна влада не в змозі стримати процес розпаду Радянського Союзу.

Найпомітніші зміни відбулись у зовнішній політиці. Радянське ке­рівництво припинило інтервенцію в Афганістані: виведення радянсь­ких військ почалося 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р. За офіційними даними у цій війні загинуло понад 13 тис. солдатів і офіцерів, 87 тис. було поранено.

Завдяки новому зовнішньополітичному курсу СРСР відбулися знач­ні зміни в Європі. У 1989 р. почався розпад комуністичного блоку у Східній Європі. У липні 1990 р. радянське керівництво погодилося на об'єднання ФРН і НДР в єдину державу. Це стало свідченням реа­лістичного і цивілізованого підходу СРСР до вирішення міжнарод­них проблем.

Якщо на міжнародній арені Радянський Союз досяг значних ус­піхів, то всередині країни жодна з ключових проблем не була виріше­на. Поняття "перебудова" поступово втратило зміст через притаман­ні цьому процесу утопічні риси. Восени 1990 р. почався останній етап кризи тоталітаризму, адміністративно-командної системи. Розпочав­шись ще за часів "перебудови", попри використання демократичних гасел на кшталт "нове політичне мислення", "демократизація", "гласність", криза поглибилася і через рік закінчилася розпадом Ра­дянського Союзу. Радянська система зазнала краху.

Перед Україною виникла реальна надія на національне відроджен­ня. З перших днів перебудови в республіці активізувалося соціально-політичне життя. Підвищився рівень громадянської свідомості людей, які відкрито висловили недовіру керівникам командно-адміністратив­ної системи країни. У вересні 1989 р. був змушений піти у відставку В. Щербицький. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко, який після обрання його головою Верховної Ради України в липні 1990 р. несподівано змінив цю посаду на місце заступника Генерального сек­ретаря ЦК КПРС. Головою Верховної Ради був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Л. Кравчук. Першим секрета­рем ЦК КПУ став С. Гуренко.

Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перейшов критичну межу: зі сфери словесних вправлянь — у царину політичної діяльності. Почали вноситись зміни до Консти­туції УРСР, законодавства про вибори в органи влади. Президія Вер­ховної Ради УРСР 27 жовтня 1989 р. видала закони про вибори народних депутатів Української РСР і про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР. Важливе значення для ук­раїнського народу мало прийняття Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. Закону УРСР "Про мову в Українській РСР", введеного в дію з 1 січня 1990 р. На його виконання Рада Міністрів республіки роз­робила програму розвитку української мови на період до 2000 р.Невдовзі розпочалися спроби розібратися з "білими плямами" в історії України. Найбільш вражаючим було розкриття правди про голодомор 1932-1933 рр., яку радянська історіографія намагалася стерти з людської пам'яті. Водночас з'явилися сенсаційні повідомлен­ня про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 30-40-х роках. Особливе обурення, невдоволення радянською сис­темою в Україні викликали маніпуляції уряду щодо правди про ката­строфу на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 р. За мас­штабами вона завдала шкоди не лише республіці, а й усьому світові. Чорнобильська техногенна катастрофа має справді глобальний ха­рактер. Під час аварії на четвертому блоці ЧАЕС викид радіації до-сяг 500 тис. кюрі, що дорівнює вибуху 500 атомних бомб. Радіаційне забруднення охопило 12 областей республіки, велику територію Бі­лорусі, Росії і багато країн Європи: Польщу, Швецію, Австрію, Да­нію, Німеччину та ін.

Широку підтримку дістали національні символи минулого Украї­ни. Офіційно заборонений жовто-блакитний прапор (спочатку в За­хідній Україні, а потім й у Києві) дедалі частіше майорів над май­данами.Важливою подією 1988 р. стало святкування 1000-ліття запровад­ження християнства на Русі. Почався новий, позитивний етап від­носин держави не тільки з Православною церквою, а й із представни­ками інших конфесій: католиками, мусульманами, буддистами та ін. Багато храмів, церков, інших культових приміщень було повернуто віруючим, почалася їх реставрація, підвищився інтерес до моральних основ та історії релігії.

Перебудовчі процеси сприяли виникненню численних громадсь­ких (неформальних) організацій та об'єднань. У вересні 1989 р. було утворено суспільно-політичну організацію "Народний рух України за перебудову" на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух об­стоював суверенітет української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки ЗУНР і УНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Наприкінці жовтня 1989 р. почала діяти екологічна організація "Зелений світ". На хвилі демократичних перетворень виникли десят­ки нових громадських об'єднань та студентських організацій. Серед них — Спілка незалежної української молоді (СНУМ).

Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які від­булися в Україні. Влітку 1989 р. країна вперше за багато десятиліть була поставлена перед фактом масового шахтарського страйку. Уряд визнав справедливість економічних вимог: розробив систему заходів для їх задоволення. Після відновлення роботи на шахтах страйкові комітети не були розпущені, а стали однією з нових форм суспільно-політичної організації робітничого класу. Чи не вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні погляди на життя не збігаються з баченням перспектив розвитку компартійною верхівкою.

У 1990 р. почався новий етап демократизації й розмежування по­літичних сил — почали виникати політичні партії. Серед них особ­ливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р.; Українська селянська демократична пар­тія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько-демокра­тична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991 р.; Партія зелених Ук­раїни (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. Одні з цих партій ставили за мету досягнення дер­жавної незалежності України та побудову в ній демократичного гу­манного суспільства, інші — припинення грабування українського села й України союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозумівши, що нечисленність і роздробленість багатьох партій не підуть на користь справі, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Піднесення політичної активності населення відбулося під час ви­борів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р. У голосуванні взяло участь 84,5 % загальної кількості виборців. Передвиборна кампанія відбувалась в умовах гострої бо­ротьби. Депутатський корпус було значно оновлено. У цілому пе­реважну більшість депутатських місць у парламенті здобули пред­ставники державного і партійного апарату, господарські керівники. Верховна Рада України, у складі якої було 450 депутатів, почала фун­кціонувати за парламентським принципом. У новоствореному україн­ському парламенті утворилась більшість — "група 239"; Народна Рада складалась із 125 депутатів. Робота сесії транслювалася по теле­баченню. Пристрасті вирували не тільки в залі засідань, а й навколо будинку Верховної Ради, на вулицях і площах міста.Внутрішня ситуація в республіці дедалі більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.Економічне становище у країні швидко погіршувалось, підвищу­валися темпи інфляції, збільшувався дефіцит державного бюджету. Планові поставки підприємств зривалися. Одне за одним почали зу­пинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з'явились численні тріщини, які стали провісника­ми наближення розпаду Радянського Союзу.Економічна ситуація дедалі більше виходила з-під контролю цент­ральних відомств, партійних верхів. У 1990 р. в СРСР вперше за ба­гато років зменшився обсяг суспільного виробництва. Вперше за по­воєнні роки національний дохід України знизився на 1,5 %.

Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть не змінив­ся очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна структурна перебудова призводила до незворотного розвалу народного господарства.

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Со­юзу скористалися для боротьби за свої національні права, за доко­рінні зміни існуючої системи національно-державних відносин, до­сягнення реального суверенітету.

Головним завданням національної політики КПРС проголошува­лося зміцнення СРСР на засадах оновлення федеративної держави. Віра у всемогутність центру залишалася непохитною.

На позачерговому третьому з'їзді народних депутатів СРСР у бе­резні 1990 р. було прийнято закон про запровадження посади Прези­дента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найви­щий пост у партії.

До середини 1990 р. економічна політика в Україні майже повніс­тю визначалася центром. Однак у середині 1990 р. з'явився новий фактор — політика Верховної Ради УРСР. Після певних вагань, спи­раючись на настрої народних мас, партійно-державне керівництво наважилось на самостійний крок — 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила документ історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий доку­мент проголошував державний суверенітет України, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

За Декларацію проголосувала не тільки Народна Рада, а й проко­муністична більшість — "група 239". Жовтневі дні 1990 р. принесли початок роботи чергової сесії Верховної Ради, нову хвилю мітингів і маніфестацій і небачене до цього голодування студентів України на майдані в центрі Києва. Вони вимагали, зокрема, прийняття Консти­туції України й відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола. Де­який час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів, але через на­пруження в суспільстві, яке швидко наростало, 17 жовтня 1990 р. вона змушена була прийняти компромісне рішення. До кінця року виконано було лише одне — відставка голови Ради міністрів. Через тиждень після рішення від 17 жовтня Верховна Рада України скасу­вала шосту статтю Конституції УРСР про "керівну роль" Компартії.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум, у бюлетені якого було запитання: "Чи вважаєте ви за потрібне зберегти Союз Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівно­правних суверенних республік, в якій повною мірою гарантувати­муться права і свободи будь-якої національності?" Водночас прово­дився республіканський референдум. Жителям республіки було за­пропоновано відповісти на додаткове запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

За Україну у складі Союзу Радянських суверенних держав на за­садах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % громадян, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновле­ну федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. Верховна Рада України оцінила підсумки Всесоюзного референдуму і республіканського опитування як мандат на творення суверенної Ук­раїни.

Здавалося, наближались останні дні існування СРСР. У союзному референдумі вже не брали участі республіки Прибалтики, Грузія, Вір­менія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, ЧеченоТнгушетія й Тува.Під впливом подій дедалі більше депутатів-комуністів поступово почали відходити від однобокої орієнтації на ЦК КП України.За нових умов у народному господарстві продовжували нароста­ти негативні процеси. За перше півріччя 1991 р. національний дохід і продуктивність праці в Україні знизились на 8 %, промислове вироб­ництво — більш як на 4 %. Дефіцит державного бюджету на той час був величезний — 40 млрд крб замість очікуваних 4 млрд крб. У ре­зультаті обігова цінність грошей девальвувалася. Рівень життя насе­лення швидко падав.

З метою подолання кризових явищ у липні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України й виходу її з кризового стану. Поступово скасо­вувався контроль над економікою республіки з боку центральних ві­домств; загальносоюзна власність на території України стала респуб­ліканською; почала формуватися власна грошова система. Головну увагу було зосереджено на адміністративно-апаратних методах кері­вництва економікою. У кризових умовах з метою забезпечення силь­ної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудов-чих процесів, єдності в політиці та на місцях, Верховна Рада України прийняла Закон УРСР "Про заснування поста Президента Україн­ської РСР" від 05.07.91. Згідно із цим Законом Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та пре­м'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатно­сті, розробляє і вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку, піклується про охорону природи та ін.Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництво СРСР спробувало силоміць повер­нути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Пав­лов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змов­ники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мі­тинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засоба­ми масової інформації. В окремих районах Радянського Союзу на 6 місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради Ук­раїни заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

продовження