Вторник, 19.09.2017, 14:44
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

НОВЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

НОВЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 Із середини 80-х років розпочався незворотний процес оновлення радянського суспільства.

12 листопада 1982 р. через два дні після смерті Л. Брежнєва держа­ву очолив колишній голова Комітету державної безпеки Ю. Андро­пов. Пробувши при владі півтора року, у лютому 1984 р. він помер і його місце посів старий і хворий К. Черненко, який також через рік помер. Протягом 1982-1985 рр. не було вирішено жодної вагомої сус­пільної проблеми, хоча в перші місяці після приходу до влади Ю. Анд­ропова, здавалося, що він прагне навести порядок у країні й почати реформи.

Значно ускладнилася в ці роки ситуація на міжнародній арені, особливо після знищення радянським винищувачем південнокорей-ського пасажирського літака "Боїнг-747". Негативні явища в еконо­міці СРСР і в його зовнішній політиці протягом 20 років (1965­1985 рр.) політичного консерватизму свідчили про неспроможність існуючого режиму оновити форми соціального життя, які дали б змо­гу сформувати новий тип соціально-економічних відносин.

У березні 1985 р., коли криза радянського суспільства сягнула апо­гею, до влади прийшов М. Горбачов. Поштовх до виходу з глибокої кризи дала перебудова, курс на яку М. Горбачов проголосив у ви­ступі на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 р.). Невелика група діячів КПРС, які об'єдналися навколо нового Генерального секрета­ря ЦК КПРС, від самого початку не ставили за мету знищення тота­літарної системи. Задумані реформи були не чіткі. Вони починалися під гаслами "Гласність!", "Прискорення!", "Перебудова!". Завдання гласності полягало передусім у тому, щоб відкрити людям усе, що ра­ніше від них приховувалося, і визнати кризу всієї системи. Гасло "Прискорення!" закликало до підвищення темпів економічного і сус­пільного розвитку. Гасло "Перебудова!" означало курс на реформу­вання радянського суспільства в цілому.

Шість років перебудови в Радянському Союзі практично не дали позитивних результатів в економіці. Ситуація в народному господар­стві продовжувала погіршуватися. За 1988-1989 рр. істотно зменши­лись обсяги сільськогосподарського виробництва. У 1989 р. приріст промислового виробництва дорівнював нулю. Напрямки і суть гос­подарської політики розробляли і затверджували вищі керівні орга­ни. Сконструйована в центрі модель реформ об'єктивно призводила до розладнання економічних відносин. Згодом ця обставина набрала ще більшого значення, оскільки реформи не могли здійснюватися в межах усього Радянського Союзу без взаємозв'язку із законодавст­вом республік, які проголосили державний суверенітет. Зауважимо, що радянське керівництво намагалося змінити економіку, де протя­гом десятиліть не було ринкових механізмів. Тому, скажімо, переве­дення підприємств на самофінансування в умовах диктату стало руй­нівним для економіки. І державний, і приватний сектори економіки прагнули отримувати максимальний прибуток не завдяки ефектив­ності та якості, а за рахунок підвищення цін. Усе це врешті-решт при­звело до цілковитого ігнорування інтересів споживача, до стрімкого падіння життєвого рівня радянських людей.Щодо внутрішньої політики "перебудова" вважала пріоритетною не економічну, а політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партійного апарату до державних органів, які ма­ли обиратися парламентським шляхом. Окремі політичні й органі­заційні заходи були прийняті на пленумі ЦК КПРС у січні 1987 р. Проте до весни 1989 р. реалізація цих заходів дала незначні результа­ти передусім через пасивне ставлення до нововведень місцевої влади.

Другий етап політичних перетворень почався після ХІХ Всесоюз­ної партійної конференції (28 червня — 1 липня 1988 р.), на якій було прийнято проект конституційної реформи. Внаслідок цієї реформи у країні запроваджувалася двоступенева представницька система — з'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР, яка обиралася з депутатів з'їзду. З'їзд народних депутатів складався з 2250 депута­тів, 1500 з них обиралися в округах країни і 750— партією, проф­спілками і громадськими організаціями. Новий виборчий закон мав багато недоліків і давав підстави для різних маніпуляцій. Перші віль­ні вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. виявили багато нових політичних лідерів, сприяли прискоренню політизації радян­ських людей. Виникають так звані неформальні групи та об'єднання. Політично активне населення об'єднується у народні фронти та рухи. У більшості радянських республік починається процес відновлення незалежності. Стало очевидним, що центральна влада не в змозі стримати процес розпаду Радянського Союзу.

Найпомітніші зміни відбулись у зовнішній політиці. Радянське ке­рівництво припинило інтервенцію в Афганістані: виведення радянсь­ких військ почалося 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р. За офіційними даними у цій війні загинуло понад 13 тис. солдатів і офіцерів, 87 тис. було поранено.

Завдяки новому зовнішньополітичному курсу СРСР відбулися знач­ні зміни в Європі. У 1989 р. почався розпад комуністичного блоку у Східній Європі. У липні 1990 р. радянське керівництво погодилося на об'єднання ФРН і НДР в єдину державу. Це стало свідченням реа­лістичного і цивілізованого підходу СРСР до вирішення міжнарод­них проблем.

Якщо на міжнародній арені Радянський Союз досяг значних ус­піхів, то всередині країни жодна з ключових проблем не була виріше­на. Поняття "перебудова" поступово втратило зміст через притаман­ні цьому процесу утопічні риси. Восени 1990 р. почався останній етап кризи тоталітаризму, адміністративно-командної системи. Розпочав­шись ще за часів "перебудови", попри використання демократичних гасел на кшталт "нове політичне мислення", "демократизація", "гласність", криза поглибилася і через рік закінчилася розпадом Ра­дянського Союзу. Радянська система зазнала краху.

Перед Україною виникла реальна надія на національне відроджен­ня. З перших днів перебудови в республіці активізувалося соціально-політичне життя. Підвищився рівень громадянської свідомості людей, які відкрито висловили недовіру керівникам командно-адміністратив­ної системи країни. У вересні 1989 р. був змушений піти у відставку В. Щербицький. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко, який після обрання його головою Верховної Ради України в липні 1990 р. несподівано змінив цю посаду на місце заступника Генерального сек­ретаря ЦК КПРС. Головою Верховної Ради був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Л. Кравчук. Першим секрета­рем ЦК КПУ став С. Гуренко.

Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перейшов критичну межу: зі сфери словесних вправлянь — у царину політичної діяльності. Почали вноситись зміни до Консти­туції УРСР, законодавства про вибори в органи влади. Президія Вер­ховної Ради УРСР 27 жовтня 1989 р. видала закони про вибори народних депутатів Української РСР і про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР. Важливе значення для ук­раїнського народу мало прийняття Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. Закону УРСР "Про мову в Українській РСР", введеного в дію з 1 січня 1990 р. На його виконання Рада Міністрів республіки роз­робила програму розвитку української мови на період до 2000 р.Невдовзі розпочалися спроби розібратися з "білими плямами" в історії України. Найбільш вражаючим було розкриття правди про голодомор 1932-1933 рр., яку радянська історіографія намагалася стерти з людської пам'яті. Водночас з'явилися сенсаційні повідомлен­ня про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 30-40-х роках. Особливе обурення, невдоволення радянською сис­темою в Україні викликали маніпуляції уряду щодо правди про ката­строфу на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 р. За мас­штабами вона завдала шкоди не лише республіці, а й усьому світові. Чорнобильська техногенна катастрофа має справді глобальний ха­рактер. Під час аварії на четвертому блоці ЧАЕС викид радіації до-сяг 500 тис. кюрі, що дорівнює вибуху 500 атомних бомб. Радіаційне забруднення охопило 12 областей республіки, велику територію Бі­лорусі, Росії і багато країн Європи: Польщу, Швецію, Австрію, Да­нію, Німеччину та ін.

Широку підтримку дістали національні символи минулого Украї­ни. Офіційно заборонений жовто-блакитний прапор (спочатку в За­хідній Україні, а потім й у Києві) дедалі частіше майорів над май­данами.Важливою подією 1988 р. стало святкування 1000-ліття запровад­ження християнства на Русі. Почався новий, позитивний етап від­носин держави не тільки з Православною церквою, а й із представни­ками інших конфесій: католиками, мусульманами, буддистами та ін. Багато храмів, церков, інших культових приміщень було повернуто віруючим, почалася їх реставрація, підвищився інтерес до моральних основ та історії релігії.

Перебудовчі процеси сприяли виникненню численних громадсь­ких (неформальних) організацій та об'єднань. У вересні 1989 р. було утворено суспільно-політичну організацію "Народний рух України за перебудову" на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух об­стоював суверенітет української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 р., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки ЗУНР і УНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Наприкінці жовтня 1989 р. почала діяти екологічна організація "Зелений світ". На хвилі демократичних перетворень виникли десят­ки нових громадських об'єднань та студентських організацій. Серед них Спілка незалежної української молоді (СНУМ).

Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які від­булися в Україні. Влітку 1989 р. країна вперше за багато десятиліть була поставлена перед фактом масового шахтарського страйку. Уряд визнав справедливість економічних вимог: розробив систему заходів для їх задоволення. Після відновлення роботи на шахтах страйкові комітети не були розпущені, а стали однією з нових форм суспільно-політичної організації робітничого класу. Чи не вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні погляди на життя не збігаються з баченням перспектив розвитку компартійною верхівкою.

У 1990 р. почався новий етап демократизації й розмежування по­літичних сил — почали виникати політичні партії. Серед них особ­ливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 р.; Українська селянська демократична пар­тія (УСДП), створена в 1991 р.; Українська християнсько-демокра­тична партія (УХДП), створена в 1991 р.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991 р.; Партія зелених Ук­раїни (ПЗУ), створена в 1991 р.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. Одні з цих партій ставили за мету досягнення дер­жавної незалежності України та побудову в ній демократичного гу­манного суспільства, інші — припинення грабування українського села й України союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозумівши, що нечисленність і роздробленість багатьох партій не підуть на користь справі, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Піднесення політичної активності населення відбулося під час ви­борів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р. У голосуванні взяло участь 84,5 % загальної кількості виборців. Передвиборна кампанія відбувалась в умовах гострої бо­ротьби. Депутатський корпус було значно оновлено. У цілому пе­реважну більшість депутатських місць у парламенті здобули пред­ставники державного і партійного апарату, господарські керівники. Верховна Рада України, у складі якої було 450 депутатів, почала фун­кціонувати за парламентським принципом. У новоствореному україн­ському парламенті утворилась більшість — "група 239"; Народна Рада складалась із 125 депутатів. Робота сесії транслювалася по теле­баченню. Пристрасті вирували не тільки в залі засідань, а й навколо будинку Верховної Ради, на вулицях і площах міста.Внутрішня ситуація в республіці дедалі більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.Економічне становище у країні швидко погіршувалось, підвищу­валися темпи інфляції, збільшувався дефіцит державного бюджету. Планові поставки підприємств зривалися. Одне за одним почали зу­пинятися підприємства союзного підпорядкування. В економічному фундаменті імперії з'явились численні тріщини, які стали провісника­ми наближення розпаду Радянського Союзу.Економічна ситуація дедалі більше виходила з-під контролю цент­ральних відомств, партійних верхів. У 1990 р. в СРСР вперше за ба­гато років зменшився обсяг суспільного виробництва. Вперше за по­воєнні роки національний дохід України знизився на 1,5 %.

Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть не змінив­ся очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна структурна перебудова призводила до незворотного розвалу народного господарства.

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Со­юзу скористалися для боротьби за свої національні права, за доко­рінні зміни існуючої системи національно-державних відносин, до­сягнення реального суверенітету.

Головним завданням національної політики КПРС проголошува­лося зміцнення СРСР на засадах оновлення федеративної держави. Віра у всемогутність центру залишалася непохитною.

На позачерговому третьому з'їзді народних депутатів СРСР у бе­резні 1990 р. було прийнято закон про запровадження посади Прези­дента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найви­щий пост у партії.

До середини 1990 р. економічна політика в Україні майже повніс­тю визначалася центром. Однак у середині 1990 р. з'явився новий фактор політика Верховної Ради УРСР. Після певних вагань, спи­раючись на настрої народних мас, партійно-державне керівництво наважилось на самостійний крок — 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила документ історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий доку­мент проголошував державний суверенітет України, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

За Декларацію проголосувала не тільки Народна Рада, а й проко­муністична більшість "група 239". Жовтневі дні 1990 р. принесли початок роботи чергової сесії Верховної Ради, нову хвилю мітингів і маніфестацій і небачене до цього голодування студентів України на майдані в центрі Києва. Вони вимагали, зокрема, прийняття Консти­туції України й відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола. Де­який час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів, але через на­пруження в суспільстві, яке швидко наростало, 17 жовтня 1990 р. вона змушена була прийняти компромісне рішення. До кінця року виконано було лише одне відставка голови Ради міністрів. Через тиждень після рішення від 17 жовтня Верховна Рада України скасу­вала шосту статтю Конституції УРСР про "керівну роль" Компартії.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум, у бюлетені якого було запитання: "Чи вважаєте ви за потрібне зберегти Союз Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівно­правних суверенних республік, в якій повною мірою гарантувати­муться права і свободи будь-якої національності?" Водночас прово­дився республіканський референдум. Жителям республіки було за­пропоновано відповісти на додаткове запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

За Україну у складі Союзу Радянських суверенних держав на за­садах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % громадян, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновле­ну федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. Верховна Рада України оцінила підсумки Всесоюзного референдуму і республіканського опитування як мандат на творення суверенної Ук­раїни.

Здавалося, наближались останні дні існування СРСР. У союзному референдумі вже не брали участі республіки Прибалтики, Грузія, Вір­менія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, ЧеченоТнгушетія й Тува.Під впливом подій дедалі більше депутатів-комуністів поступово почали відходити від однобокої орієнтації на ЦК КП України.За нових умов у народному господарстві продовжували нароста­ти негативні процеси. За перше півріччя 1991 р. національний дохід і продуктивність праці в Україні знизились на 8 %, промислове вироб­ництво більш як на 4 %. Дефіцит державного бюджету на той час був величезний — 40 млрд крб замість очікуваних 4 млрд крб. У ре­зультаті обігова цінність грошей девальвувалася. Рівень життя насе­лення швидко падав.

З метою подолання кризових явищ у липні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України й виходу її з кризового стану. Поступово скасо­вувався контроль над економікою республіки з боку центральних ві­домств; загальносоюзна власність на території України стала респуб­ліканською; почала формуватися власна грошова система. Головну увагу було зосереджено на адміністративно-апаратних методах кері­вництва економікою. У кризових умовах з метою забезпечення силь­ної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудов-чих процесів, єдності в політиці та на місцях, Верховна Рада України прийняла Закон УРСР "Про заснування поста Президента Україн­ської РСР" від 05.07.91. Згідно із цим Законом Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та пре­м'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатно­сті, розробляє і вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку, піклується про охорону природи та ін.Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництво СРСР спробувало силоміць повер­нути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Пав­лов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змов­ники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мі­тинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засоба­ми масової інформації. В окремих районах Радянського Союзу на 6 місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради Ук­раїни заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

продовження

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА