Воскресенье, 19.11.2017, 06:03
Приветствую Вас Гость | RSS

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

національно-визвольна революція в Україні

національно-визвольна революція в Україні

 11.1. Проголошення Української Народної Республіки

У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у сус­пільстві, стомленому від нескінченної війни, наростала дуже швидко.

Революція почалася в Петербурзі з масових мітингів і зборів робіт­ників 8 березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петро­градського гарнізону. Масові мітинги і збори перетворилися на загальний політичний страйк, який переріс у збройне повстання. Повстанці створили Раду робітничих і солдатських депутатів. До неї ввійшли здебільшого представники есерів і меншовики, делеговані підприємствами і військовими частинами. У Державній думі 12 бе­резня утворився перехідний орган влади — Тимчасовий комітет. У день зречення від престолу Миколи ІІ 15 березня 1917 р. Тимчасо­вий комітет за згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів утворив виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд. Очолив його князь Г. Львов. Більшість міністрів у ньому були пред­ставниками буржуазних партій. Єдиним соціалістом виявився мі­ністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер). Таким чином, поряд з Петроградською радою виник Тимчасовий уряд — орган влади буржуазії і поміщиків. Утворилась історична своєрідність бур­жуазно-демократичної революції в Росії — двовладдя.

Тимчасовий уряд мав право на владу до скликання Установчих зборів, що планувалися на початок 1918 р. Вони мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Депутати Установ­чих зборів повинні були обиратися демократично на основі загаль­них, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні.

Звістка про революцію в Росії і проголошення Тимчасового уряду долетіла й до України. Національна революція в Україні розпоча­лась одразу після повалення самодержавства. Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна інтелі­генція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі.

Почався період формування органів влади. Різні політичні сили по-різному ставилася до цього. Представники російських буржуаз­них партій в Україні почали формувати органи на підтримку Тимча­сового уряду в Росії. Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Мико­лаєві та Херсоні. Протягом березня 1917 р. їх виникло понад 170. Більшість у них становили представники соціалістичних партій — російські соціал-демократи, меншовики й есери. Члени цих партій зробили багато для повалення самодержавства й перетворення Росії на демократичну країну.

Кадети, октябристи, меншовики й есери підтримували Тимчасо­вий уряд. Вони вважали, що країну після перемоги буржуазно-демок­ратичної Лютневої революції чекає порівняно довгий шлях капіталі­стичного розвитку.

Категорично проти Тимчасового уряду були більшовики, які орієн­тувалися на "світову соціалістичну революцію". Вони розпалили вогнище братовбивчої громадянської війни, від якої найбільше по­страждала Україна.

Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв інтереси українського народу, — Українсь­ка Центральна Рада. її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, коопе­ративних, студентських та інших організацій. До Української Цент­ральної Ради ввійшли керівники Товариства українських поступов­ців (ТУП), представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд.

На з'їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М. Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситу­ації залишатися членом товариства. Делегати з'їзду заявили про під­тримку Тимчасового уряду, зобов'язалися домагатись автономії Ук­раїни, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З'їзд звернувся до народу із закликом сприяти підготовці українського на­ціонального конгресу. Було вирішено змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів. До її керівництва об­рали Д. Дорошенка, С. Єфремова та А. Ніковського. Ця партія масо­вою не стала, оскільки здійснювала політичну діяльність тільки в інтелігентських колах. М. Грушевський закликав добиватись якнай­ширшої національно-територіальної автономії, яка "більш-менш на­ближена до державної самостійності". Відповідно майбутню Російсь­ку республіку він розглядав як федерацію. Автономія України мала постати на землях, де українське населення становило більшість. Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропону­вав вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло "Ук­раїна для українців", він проголошував від імені всього організо­ваного українського громадянства: "Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббира­ти, не експлуатувати для себе".

У квітні 1917 р. провела конференцію УСДРП, яка була створена в 1905 р. Як цілісна організація вона перестала існувати в 1907 р. За кількістю членів (близько 5 тис. у середині 1917 р.) українські соціал-демократи вдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо со­ціальну базу меншовиків становили пролетарські райони України, то УСДРП мала вплив переважно в містах індустріально слаборозвине-ного Правобережжя. Серед українських соціал-демократів були такі визначні діячі національно-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.

Водночас завершилось створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Раніше цілісної партії не існувало, хоча гуртки й організації українських есерів діяли з 1905 р.

Як і соціал-демократи, українські есери вимагали національно-те­риторіальної автономії України. Організаторами партії були студен­ти віком до 25 років. Саме з цією партією пов'язував свою політичну долю М. Грушевський. За кількістю членів (до 75 тис. осіб) УПСР на­багато поступалася спорідненій всеукраїнській партії есерів най-численнішій в Україні. Якщо російських есерів підтримували в про­мислових районах, а також у внутрішніх військових гарнізонах та на фронтах, то українські есери мали вплив серед сільського населення.

За вплив на село боролися три політичні сили — більшовики, ро­сійські та українські есери. Російські есери досягли певних успіхів тільки на Катеринославщині та Херсонщині. Зрештою селом "оволо­діли" українські есери у співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом відбувся з'їзд так званих діячів українського села. Він вирі­шив скликати Всеукраїнський селянський з'їзд і підтримав гасло на­ціонально-територіальної автономії України.

В Українському національному конгресі, який відбувся в Києві у травні 1917 р., взяли участь понад 900 делегатів від політичних пар­тій і громадських організацій — робітничих, селянських, військових та культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів. На конгресі було прийнято рішення негайно організувати Крайову Раду. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Гру-шевського, а його заступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Авторитет конгресу зміцнив авторитет Центральної Ради, підтри­мавши її повноваження. Центральна Рада стала представницьким, законним органом української демократії.

Національне питання було наріжним каменем суперечностей між російськими та українськими демократами. Негативне ставлення за-гальноросійських демократичних партій до державних прав україн­ського народу було причиною конфліктів між радами, які перебува­ли під контролем меншовиків і есерів, й українськими організаціями. Тимчасовий уряд й Петроградська рада робітничих і солдатських де­путатів робили все можливе, щоб перешкодити здійсненню українсь­кого "сепаратизму".

Тільки спираючись на реальну силу, можна було вступити в пере­говори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Дуже важливою вия­вилась тут підтримка Центральної Ради з боку скликаного в Києві в травні 1917 р. І Українського військового з'їзду, який вирішив, що Центральна Рада є єдиним компетентним органом, покликаним ви­рішувати всі питання, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом. Делегати з'їзду прийняли ухвалу про формуван­ня із солдатів-українців національних полків.

Виконуючи постанови військового з'їзду, Центральна Рада напри­кінці травня 1917 р. направила для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винни-ченком. Однак Тимчасовий уряд заявив, що не може визнати Цент­ральну Раду виразницею волі українського народу і уряд не має по­вноважень розв'язувати питання про автономію України.

У червні 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з'їзд, який обрав Раду селянських депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла до Центральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, ос­кільки поклало початок перетворенню Центральної Ради на справді представницький орган. У цьому ж місяці відбувся, також у Києві, II Український військовий з'їзд, який підтвердив постанову першого з'їзду про українізацію армії і затвердив статут найвищої української військової установи — Генерального комітету на чолі з С. Петлю­рою. З'їзд обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона ввій­шла складовою до Центральної Ради.

Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним ру­хом, 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала I Універсал. У ньому проголошувались автономія України у складі Федеративної Російсь­кої держави, право українського народу бути господарем на своїй землі. А в наступні дні було створено крайовий уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком (1880-1951). Це був перший у XX ст. український уряд. Незважаючи на те що в українському полі­тичному житті на передній план одразу висунулась есерівська партія, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демо­крати. Однак значення цього фактора послаблювалося відсутністю злагоди всередині УСДРП, що найвиразніше виявилося в суперечках між В. Винниченком і С. Петлюрою.

Занепокоєні станом справ в Україні, у середині липня 1917 р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду I. Церетелі, М. Терещен­ко й О. Керенський. Під час переговорів було вирішено проблему представництва в Центральній Раді неукраїнського населення — ви­ділено 30 % місць для представників національних меншин. Передба­чалося також обрати новий склад Генерального секретаріату, до яко­го мали ввійти представники неукраїнських організацій. Це дало змогу прийняти II Універсал Центральної Ради до українського на­роду. У виданому 16 липня 1917 р. II Універсалі висловлювалася зго­да чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо питання автономії України. Тимчасовий уряд погодився визнати владу Гене­рального секретаріату, яка поширювалася на п'ять губерній України. Центральна Рада погоджувалася співпрацювати з "неукраїнськими групами населення". Відкривалася нова сторінка в житті України. Починалася доба будівництва органів влади на місцях, узаконення їх, добору і розстановки ділових, кваліфікованих кадрів. Однак за­мість Статуту вищого управління України, який у Петрограді не за­твердили, а цей Статут українці вважали на рівні Конституції, було запроваджено інструкцію, в якій права автономії України значно обмежувалися. Генеральний секретаріат було названо органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду. Новий Генеральний секре­таріат було доручено формувати Д. Дорошенку. У принципових пи­таннях він не дійшов згоди з М. Грушевським, і несформований уряд знову очолив В. Винниченко.

Ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане вій­ною економічне життя завмирало. Голод примарою ходив Росією і зачепив Чернігівщину. Продовольчих запасів було мало. Петроград вигрібав з України все, що можна, і цим обмежувалася його продо­вольча політика. Податків ніхто не платив. Селянство, змучене вій­ною, революцією, розорялося. Суд, поліція не функціонували. З фрон­ту масово тікали дезертири, посилюючи безладдя у країні.

Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно сту­пає найрадикальніша частина російської соціал-демократії — біль­шовики. Вони виступили з ідеєю про переростання буржуазно-де­мократичної революції в соціалістичну. Спочатку вони мали намір добитися цього мирним способом, а після липневих подій, коли 17 липня в Петрограді півмільйонну демонстрацію робітників, сол­датів і матросів було розігнано, десятки демонстрантів убито, сотні поранено, вони пішли шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.

Революційний запал, в якому багато було утопічного і водночас жорстокого, наростав. Визріла загальна революційна криза. Про­цеси, що відбувалися у країні, забезпечили більшовикам підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах. Потужна агі­тація і пропаганда, закликаючи до експропріації експропріаторів, дали результати. У ніч з 24 на 25 жовтня (за старим стилем) 1917 р. влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах робітничих і солдатських депутатів. Тимчасовий уряд було повалено. Із двовладдям у країні було покінчено.

У ІІ Всеросійському з'їзді Рад взяли участь 650 депутатів (400 з них були більшовиками) — представників 400 Рад країни. З'їзд прого­лосив Росію республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було прийнято декрети про землю, мир, сформовано но­вий російський уряд — Раду народних комісарів (Раднарком) на чолі з В. Ульяновим (Леніним).

В Україні події розвивалися іншим шляхом, ніж у Росії. Події в Петрограді підтримували робітники багатьох міст України, особли­во Донецького басейну. В інших містах, і особливо в Києві, народ висловився за підтримку політики партій, які входили до Центральної Ради. Центральна Рада 26 жовтня 1917 р. прийняла відозву "До всіх громадян України", де говорилося, що Центральна Рада висловлюєть­ся проти повстання в Петербурзі. Раднарком визнавався урядом цент­ральних районів Росії.

Вживалися заходи до створення збройних сил. Активізувалася під­готовка до Українських установчих зборів, які мали утвердити новий суспільно-демократичний устрій України. Центральна Рада набува­ла поступово значення загальноукраїнського уряду. Роль Києва як політичного центру України посилювалась. Водночас тривала дер­жавотворча діяльність Центральної Ради. Центральна Рада 20 (7) ли­стопада 1917 р. ухвалила III Універсал, де проголошувалося, що від­нині Україна стає Українською Народною Республікою (УНР). її те­риторією визнавалися землі, заселені здебільшого українцями. Право власності на землі поміщицькі, нетрудових господарств, удільні, мо­настирські, кабінетські та церковні скасовувалось. Установлювався 8-годинний робочий день; запроваджувався державний контроль над виробництвом. Висувалися вимоги до союзників і ворогів негайно розпочати мирні переговори. Передбачалося забезпечення свободи слова, друку, віровизнання, зібрань, спілок, страйків, недоторкан­ність особи, життя. Проголошувалися право й можливість застосу­вання мов, усім народностям надавалася національно-персональна автономія. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до Українсь­ких Установчих зборів.

Отже, було викладено конституційні основи держави, хоча вона й залишалася у федеративному зв'язку з Росією. Центральна Рада звер­нулася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні ре­спубліки, які б об'єднувались у федерацію демократичних держав.

Проголошення III Універсалом УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст.

Згідно з III Універсалом УНР залишалася частиною Росії, тобто лідери української революції сприймали колишню імперію як фе­деративну державу. Подальші події показали, що ця позиція була хибною.

Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, не бажали спів­існувати з непідконтрольним їм українським національним урядом. Спираючись на Ради і червоногвардійські загони в Україні, вони го­тувались усунути Центральну Раду від влади мирним або збройним способом.

akadem12.at.ua
monster

Меню сайта

Форма входа

СТАТИСТИКА