Галицько-Волинське князівство у другій половині ХІІІ — на початку XIV ст

2.4. Галицько-Волинське князівство у другій половині ХІІІ — на початку XIV ст.

Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько по­вернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями. Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою вла­ду. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Рос­тислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Рос­тислав, не відмовляючись від своїх претензій на Галичину, в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля Бели IV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав похід на Перемишль, але невдало. У 1245 р., підтримуваний угорсь­кими і польськими феодалами, Ростислав разом з дружинами галиць­ких бояр розпочав новий похід, захопивши Перемишль і взявши в облогу Ярослав (на р. Сян). Князя Данила підтримували литовський князь Міндовг і мазовецький князь Конрад. Вирішальна битва відбу­лася 17 серпня 1245 р. Князь Данило здобув перемогу, а Ростислав утік. Це закріпило владу Данила, яка поширилася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку і Холмську землі. Хани Золотої Орди вва­жали небезпечним для себе посилення Галицько-Волинського кня­зівства. У 1245 р. до Данила прибули посли від намісника Батия з вимогою: "Віддай Галич!" Щоб не викликати гніву завойовників, Данило вирішив поїхати в Орду. Він змушений був визнати себе ва­салом хана. Та на відміну від північно-східних руських князівств, які майже цілком залежали від монголо-татар, залежність Галицько-Во­линського князівства була меншою. Сюди не приїжджали ханські баскаки, не здійснювався перепис населення. Основний обов'язок князя полягав у тому, щоб під час воєнних походів надавати своє військо у розпорядження ханів і платити данину.

Водночас галицький князь почав шукати шляхи до визволення українських земель від монголо-татарського ярма. Зміцнюючи свою владу, він здійснив кілька походів проти литовського племені ят-вагів, яке нападало на Волинь. У 1246 р. галицький князь призначив митрополитом Русі свого ставленика Кирила. Намагаючись зміцни­ти добрі стосунки із сусідніми країнами, в 1246 р. Данило оженив свого сина Лева на дочці угорського короля Бели IV. У свою чергу, король відмовився підтримувати Ростислава, який все ще претенду­вав на Галицьке князівство. У 1247 р. Данило встановив мирні відно­сини з мазовецьким, краківським і литовським князями. Зміцнюва­лися відносини з постійними сусідами. Дочка Данила в 1250 р. вийш­ла заміж за володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. А коли в 1252 р. князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський, волинський князь Василько оженився на його сестрі. Ос­новною метою цієї послідовної політики була спільна боротьба про­ти Золотої Орди.

Зважаючи на те, що значення Галицько-Волинського князівства зросло, Папа Римський намагався поширити в ньому католицизм. У 1246 р. посол Папи Римського Інокентія IV Плано Карпіні провів переговори з Данилом і встановив відносини, які, проте, в 1248 р. були розірвані через те, що папський посланець архієпископ Альберт намагався "викорінити грецькі (тобто православні) звичаї і обряди". У 1252 р. до східних кордонів Галицько-Волинської землі знову на­близилися орди монголо-татар під проводом воєводи Куремси.

Розраховуючи на допомогу Папи Римського, Данило знову відно­вив переговори з ним і звернувся з проханням про хрестовий похід проти монголо-татар. За це Данило погодився, щоб його володіння перейшли під церковну юрисдикцію Риму і прийняв від Папи коро­лівську корону, якою був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж !нокентій IV проголосив хрестовий похід проти татар і прикликав Польщу, Чехію і Моравію взяти в ньому участь. Проте похід не від­бувся, бо феодали цих країн утяглися в боротьбу за австрійське ус­падкування. Тільки-но Данило з'ясував, що не одержить допомоги від Ватикану, він припинив стосунки з Папою.

У 1254 р. Данило вирішив власними силами воювати проти мон-голо-татар. Насамперед він здійснив вдалий похід у Литву. У резуль­таті цього походу один його син Роман одержав волость у Білій Русі, а інший — Шварно — оженився на дочці литовського князя Міндов-га. Тоді ж було укладено воєнний союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди.

Наприкінці 1254 р. Данило перейшов у наступ проти Куремси і розбив його війська. Князь хотів іти далі й звільнити Київ, але Мін-довг розірвав союз із Данилом і виступив проти нього. Протягом 1255-1256 рр. військові сутички з Литвою тривали, волості в Білій Русі були втрачені, а князь Роман Данилович загинув.

У 1259 р. монголо-татарське військо на чолі з Бурундаєм неспо­дівано рушило в Галичину і Волинь. Бурундай наказав князям зруй­нувати укріплення міст Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та ін. Галицько-Волинське князівство знову визнало над со­бою владу ординських ханів.

У 1264 р. князь Данило помер. В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Він зумів об'єднати в одну державу землі Галичини і Волині, стримати польську й угорську експансію, домогтися піднесення соціально-еко­номічного й культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Не всі його плани увінчались успіхом. Данилові не вдалося втримати Київ і здійснити свою мрію — звільнитися від мон-голо-татарського ярма.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька. У Галичині княжили сини Данила: Лев — у Галичі та Перемишлі, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Белзі та Холмі.

Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинське князівство знову напа­ла Золота Орда, було зруйновано багато міст і сіл. Хани вимагали збільшити данину і брати участь у походах. Лев і Василько не змогли дати відсіч Орді.

У 1270 р. князь Василько помер, передавши Волинь своєму синові Володимиру. Володимир був протилежністю свого двоюрідного бра­та Лева. Якщо Лев Данилович здійснював активну зовнішню політи­ку, зробив кілька походів на Польщу, Угорщину, приєднав до своїх володінь Закарпатську Русь, то Володимир зосередив увагу на вирі­шенні мирних питань — будівництві міст, замків, церков. Він зали­шив по собі пам'ять як прихильник освіти і культури.

Як зазначається в літописі, при князеві Юрії, синові Лева, Галиць­ко-Волинська земля була "в честі і повазі, сповнена багатства і слави". Про авторитет Юрія свідчить подія, що сталася в 1303 р. Незадово-лений рішенням митрополита Київського перенести свою резиден­цію до Володимира-на-Клязьмі (столиці Володимиро-Суздальського князівства), Юрій дістав згоду Константинопольського патріарха створити в Галичині окрему митрополію. Помер Юрій у 1308 р.

Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили разом. їх непокоїло зростання мо­гутності Литви, і вони встановили союзні відносини з Польщею і хрестоносцями Тевтонського ордену. Проте війна з Литвою була невдалою. Стосовно монголо-татар Андрій і Лев здійснювали неза­лежну політику. За окремими даними, вони загинули в 1323 р. в одній із битв з ординцями.

Після нетривалого боярського правління в 1325 р. бояри запро­сили княжити у Галицько-Волинській землі мазовецького князя Бо­леслава Тройденовича, який був одружений із сестрою Андрія і Лева Марією. Болеслав прийняв православну віру і взяв ім'я Юрій. Він не став підтримувати бояр, як вони на це сподівалися, а здійснював не­залежну внутрішню і зовнішню політику. Воював з Польщею і повер­нув захоплені нею землі. Водночас намагався поліпшити стосунки з Ордою і Литовським князівством. Він видав свою дочку заміж за сина литовського князя Гедиміна Любарта і проголосив його своїм наступником. Це викликало невдоволення народу, чим скористали­ся бояри і в 1340 р. отруїли князя. Так власна знать позбулася остан­нього князя, а сусідні держави почали прямо втручатися у справи Га­лицько-Волинського князівства.

Таким чином, у другій половині XIII — першій половині XIV ст. центр українського державництва переходить до Галицько-Волин­ського князівства. Після проголошення Данила королем для сусідніх монархів назва "королівство Русь" щодо Галицько-Волинського кня­зівства стала загальноприйнятою. З початку XIV ст. державним гер­бом стає зображення золотого лева на блакитному щиті. Це зобра­ження вперше можна знайти на печатці, яка скріплювала грамоту, датовану 1316 р. Прапором князівства було синє полотно із зобра­женням лева. Князь виконував усі функції державної влади — зако­нодавчу, виконавчу та судову, тому літописець називає його "само­держцем". Давнє віче у ХП-ХШ ст. практично втратило своє значен­ня, хоча князь і скликав народні збори з метою вирішення важливих питань. При ньому була рада бояр. Для внутрішнього управління існувала система князівських управляючих. Оборону кожної землі організовував тисяцький, якого призначали з бояр. Князівськими во­лодіннями управляв стольник. Галичина і Волинь поділялися на зем­лі, а ті, у свою чергу, — на волості з центрами у містах. У містах уп­равляла боярсько-патриціанська верхівка. З першої половини XIV ст. окремі міста починають здобувати Магдебурзьке право, що забезпе­чувало їм самоврядування. Першим таким містом у 1334 р. став Ся-нок. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок податків з жите­лів міст і волостей, мита з купців, які торгували сіллю. У грошовому обігу, як і скрізь на Русі, були зливки срібла, які називали гривнями. Збройні сили складалися з народного ополчення і боярських дружин.

Отже, ХП-ХШ ст. на Русі — період феодальної роздробленості. Єдина до того Давньоруська держава розпалася на окремі князів­ства. На тлі занепаду Київської землі на українській території зазнає піднесення Галицько-Волинське князівство (королівство Русь). Воно стає носієм української державності.

Проте в 1239-1240 рр. починається монголо-татарська навала. За­гарбники практично зруйнували господарство України, її матеріаль­ну і духовну культуру. Київ втратив своє колишнє значення.

У другій половині XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного економічного, політичного і культур­ного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж інших українських земель. Та йому доводилося постійно оборонятися від агресії з боку Польщі, Угорщини і Литви, які перетворилися в цей час на сильні централізовані національні держави.